ТЕКСТЫ КНИГ ПРИНАДЛЕЖАТ ИХ АВТОРАМ И РАЗМЕЩЕНЫ ДЛЯ ОЗНАКОМЛЕНИЯ
§ 1. Суспільний лад
.
§ 1. Суспільний лад
період, що розглядається, істотних змін у правовому становищі
населення Російської імперії не відбулося. Звичайно, участь Росії у першій
світовій війні обумовила необхідність мобілізації значної кількості
військовозобов’язаного населення у діючу армію. Тому, керуючись ст. 70
Основних державних законів Російської імперії в редакції 23 квітня 1906 p., яка
проголошувала, що чоловіче населення Росії «незалежно від стану підлягає
військовій повинності», і нормами Статуту про військову повинність, уряд
приступив до широкомасштабного призову підданих імперії на дійсну військову
службу. Так, 16 липня 1914 р. було видано іменний височайший указ «Про
переведення на воєнне становище частин армії і флоту», відповідно до якого на
дійсну військову службу призивалися нижчі чини запасу. В Україні в армію і на
флот ця категорія військовозобов’язаних призивалася від усіх повітів таких
українських губерній, як Київська, Подільська, Полтавська, Харківська,
Херсонська, Катеринославська, Таврійська, а також від багатьох повітів
Чернігівської і Волинської губерній. 18 липня 1914 р. було видано новий іменний
указ, відповідно до якого на дійсну військову службу призивалися «ратники
ополчення першого розряду, призначені для поповнення постійних військ і для
формування ополченських частин». Тепер мобілізація торкнулася підданих
Російської імперії, які проживали на території всіх українських губерній. З
метою розширення контингенту осіб, призваних на дійсну військову службу, до
Статуту про військову повинність 1 вересня 1914 р. внесли ряд змін.1 в подальшому
уряд приймав правові акти, що дозволяли поповнювати лави діючої армії все
новими й новими призовниками. Так, ЗО вересня 1914 р. було затверджено
Положення про залучення до служби в армії у 1914 р. вихованців вищих навчальних
закладів, які користувалися відстрочкою для закінчення курсу навчання. 5
листопада 1914 р. додатково затверджені детальні правила, що визначали порядок
залучення до війська осіб, які користувалися відстрочкою від військової
повинності у зв’язку з навчанням у вищих навчальних закладах. У грудні 1914 р.
був прийнятий іменний указ «Про розміри контингенту новобранців у 1915 p.», що
передбачав необхідність призвати у вказаному році для армії і флоту 585 тис.
осіб. Призови в діючу армію здійснювалися і в подальшому. Від України у період
першої світової війни в лавах російської армії служили близько 4 млн українців.
Умови воєнного часу активізували дію ст. 71 Основних державних
законів Російської імперії, яка покладала на підданих імперії обов’язок
«платити встановлені законом податки і мито, а також виконувати повинності
згідно з постановами закону». Царський уряд, шукаючи джерела покриття воєнних
витрат, установив механічні надбавки до існуючих податків та деякі нові збори
і платежі. Так, 4 жовтня 1914 р. було затверджено «Положення про підвищення
ставок деяких видів існуючого оподаткування і про введення нових податків»,
яке, зокрема, передбачало істотне підвищення розміру державного податку з
нерухомості у містах, посадах, містечках, а також ставок промислового податку.
24 грудня 1914 р. було затверджено Положення, яке передбачало підвищення державного
поземельного податку, а також державної оброчної і поземельної податі. Були
збільшені поштово-телеграфні збори, а також стягувалися нові податки на
перевезення пасажирів, багажу і вантажу, на користування телефонами. Особливий
збір установлювався на перевезення бавовни. У подальшому уряд вводив усе нові
й нові податки. Так, 22 листопада 1915 р. вводився тимчасовий, до закінчення
війни, податок з квитків для входу на публічні видовища і розваги. З лютого
1916 р. установлювався податок на користь скарбниці на тоталізатор, що
відкривався на скачках і бігах.
Водночас слід зазначити, що перелічені надбавки і нові збори
були недостатніми для поповнення доходної частини бюджету. Вирішальну роль у
надходженнях до державного бюджету могли відіграти лише прибутково-майновий
податок і оподаткування військових прибутків. Але саме їх уряд і не поспішав
вводити, цілком справедливо побоюючись опору буржуазії, бо зазначені податки
безпосередньо стосувалися її інтересів. І тільки після тривалих зволікань 6
квітня 1916 р. цар затвердив ухвалений Державною радою і Державною думою закон
«Про державний прибутковий податок» і «Положення про державний прибутковий
податок». Закон набув чинності з 1 січня 1917 р.
Згідно із зазначеними нормативними актами, прибутковий податок
стягувався з усіх видів одержаного доходу і з будь-яких джерел. А це означає,
що оподаткуванню підлягали всі промислові й торговельні підприємства,
монополістичні об’єднання, товариства, акціонерні компанії, земельна власність,
грошові капітали, усі види прибутку.
Основу оподаткування становив принцип особистого оподаткування,
тобто кожний підприємець або власник мусив сплатити прибутковий податок з
частки власного доходу. Мінімальний дохід, що підлягав оподаткуванню, становив
850 крб. на рік. Ставки прибуткового податку були незначні, що відповідало
інтересам насамперед великої буржуазії. Крім того, монополістична буржуазія
приховувала від податкових органів свої величезні доходи, чому певною мірою
сприяли пануюча у капіталістичній Росії комерційна таємниця, поширена система
фальсифікації балансів, спекулятивний і такий, що важко піддається обліку,
характер діяльності акціонерних компаній і банків. У травні 1916 р. уряд увів
тимчасовий податок на військовий надприбуток, але його стягнення передбачалося
з 1917 р.
Стаття 71 Основних державних законів Російської імперії крім
обов’язку сплачувати податки і мито передбачала також виконання підданими
імперії певних повинностей. Одна з таких повинностей (гужова) у період першої
світової війни була встановлена законом від 3 лютого 1916 p., який називався:
«Про залучення населення до гужових перевезень продовольчих вантажів і
палива».
Згідно із Законом, Голові Особливої наради з перевезення
палива, продовольчих і військових вантажів надавалося право вимагати від
населення у разі необхідності виконання гужових перевезень, а також робіт,
пов’язаних з навантаженням при цих перевезеннях палива, що призначалося для
державних і громадських потреб. У разі відмови засоби перевезення підлягали
секвестру. Закон від 3 лютого 1916 р. наділяв правом установлення гужової
повинності Голову Особливої наради з продовольчих справ. У травні 1916 р.
Міністром землеробства була прийнята постанова «Про умови і порядок
застосування закону від 3 лютого 1916 р. про примусові гужові перевезення
продовольчих вантажів», у якій роз’яснювалися і конкретизувалися основні
положення названого закону. В постанові зазначалося, що для здійснення
перевезень могло залучатися населення, яке «фактично мало відповідні засоби
перевезення і робочі руки.
В умовах воєнного часу приймалися нормативні акти, які різко
обмежували проголошені в Основних державних законах Російської імперії права і
свободи підданих. Так, 20 липня 1914 р. царським указом вводилося «Тимчасове
положення про військову цензуру», яке передбачало заснування органів цензури
як у місцевостях, що перебували в районі театру воєнних дій, так і поза ними.
Мета цензури визначалася у ст. 1 Тимчасового положення так: «Військова цензура
є засобом винятковим і призначена недопустити під час оголошення мобілізації до
армії, а також під час війни розголошення і розповсюдження з допомогою друку,
поштово-телеграфного зв’язку і промов та доповідей у публічних зборах
відомостей, які могли б зашкодити військовим інтересам держави». Військова цензура
встановлювалася у повному обсязі або часткова.
У районі воєнних дій право здійснювати цензуру дістали штаби
головнокомандувачів арміями і військових округів, а в місцевостях, що не
входили в район воєнних дій, органами військової цензури були Головна
військово-цензурна комісія, місцеві військово-цензурні комісії і військові
цензори. Згідно зі ст. 2 Тимчасового положення про військову цензуру їй
підлягали твори тиснення, естампи, малюнки, фотографічні знімки тощо,
призначені для випуску, а також поштові відправлення і телеграми, тексти і
конспекти промов і доповідей, що призначалися для виступів у публічних зборах
Військові цензори здобули широкі права, а саме: не допускати
до опублікування друкованої продукції; переглядати поштові відправлення і
телеграми, затримувати їх; конфісковувати поштові відправлення; не допускати
виступів з промовами і доповідями.
З прийняттям Тимчасового положення про військову цензуру
свобода слова і друку в Російській імперії суттєво обмежувалися.
Як і раніше, в період, що розглядається, царський уряд спирався
на дворянство, котре утримувало головні позиції як в економіці, так і в
політиці, зберігаючи свої привілеї. Що стосується буржуазії, то вона була
позбавлена можливості мати той обсяг політичної влади в країні, який відповідав
би її економічному становищу. Тому буржуазія на початку війни вимагала
створення відповідального перед Державною думою уряду і деяких помірних змін у
державному ладі, на свою користь, втім, таких, що не підривали засад
монархічної форми правління в Російській імперії. Проте царат практично не
йшов на поступки буржуазії. Прагнучи, однак, залучити великий капітал до
участі у воєнній економіці, уряд почав створювати впливові організації
буржуазії — воєнно-промислові комітети (ВПК).
27 серпня 1915 р. імператор затвердив «Положення про воєнно-промислові
комітети». На час війни засновувалися центральний, обласні й місцеві воєнно-промислові
комітети. Основне їх призначення — сприяння урядовим установам у постачанні
армії і флоту всіх необхідних предметів спорядження і довольства. ВПК вважалися
громадськими організаціями, що не мали комерційних цілей. У зв’язку з цим
господарські підприємства, котрі належали комітетам, постачали предмети
спорядження і продовольства армії за собівартістю. Якщо ж замовлення
передавалися через комітети приватним підприємствам і фірмам, на покриття
загальних витрат комітетами відраховувалися певні суми у розмірі, який вони
визначали самі за погодженням з відповідними підприємствами і фірмами, але в
будь-якому разі не вище одного відсотка вартості замовлення.
Положення про воєнно-промислові комітети наділяло ці комітети
досить широкими правами, що забезпечували виконання покладених на них завдань.
Центральний воєнно-промисловий комітет мав право придбати різноманітне майно
(рухоме й нерухоме), укладати договори як з приватними особами, так із
казенними і громадськими установами, брати на себе зобов’язання, зокрема на
постачання і підряди за замовленнями скарбниці, організовувати за погодженням з
військовими і морськими відомствами приймання і здавання необхідних для армії і
флоту предметів. Воєнно-промислові комітети могли подавати позови і відповідати
за позовами у суді. Подібні права мали обласні воєнно-промислові комітети, створені
з дозволу ЦВПК, а також місцеві комітети, які створювалися з дозволу
відповідних обласних ВПК.
Воєнно-промислові комітети відіграли певну роль у залученні
дрібних і середніх підприємств, пристосуванні промислового виробництва до
потреб війни. Проте на початку 1916 р. вартість замовлень, виконаних за
сприяння ВПК, становила лише 2—3% загальної вартості замовлень воєнного
виробництва, а до середини 1916 р. ефективність діяльності ВПК ще більше
знизилася. В умовах кризи постачання армії ВПК висунули гасло поновлення влади
на засадах відповідальності, що призвело наприкінці 1916 р. до відкритого
протистояння з урядом. Царський уряд уживав заходи до скорочення, а потім і до
припинення виробництва воєнних замовлень через ВПК.
Водночас царський уряд, враховуючи зростаючу економічну
могутність буржуазії та її вплив, дозволив їй організацію ще деяких товариств
і організацій для мобілізації ресурсів країни на «доведення війни до
переможного кінця». Так ЗО липня 1914 р. земства організували Всеросійську
земську спілку допомоги хворим і пораненим, яка об’єднала земські установи 41
губернії Російської імперії. Вищим органом Всеросійської земської спілки був
з’їзд уповноважених земств (по два уповноважені від кожної губернії). У період
між з’їздами справами спілки відав Головний комітет з десяти членів на чолі з
головним уповноваженим. Роль місцевих органів спілки виконували найчастіше
губернські земські управи.
6—9 серпня 1914 р. на установчому Всеросійському з’їзді
міських голів вирішили створити Всеросійську спілку міст. На цьому з’їзді були
представники і міст України, зокрема, Києва, Харкова, Чернігова, Полтави.
12 серпня 1914 р. уряд офіційно санкціонував створення названих
спілок. Спочатку завданням міських, як і земських, спілок було надання допомоги
хворим і пораненим. Незабаром вони стали піклуватися і про біженців. У серпні
1915 р. ці дві спілки створили «Об’єднаний комітет Всеросійської земської і
міської спілок» (Земгор).
До складу Земгору увійшли головноуповноважені обох спілок і
по чотири члени від основних комітетів кожної спілки. Центральний апарат
Земгору складався з галузевих і функціональних відділів, а також технічної
ради, креслярського бюро та інших центральних структурних ланок комітету. На
допомогу цим основним підрозділам Земгору при ньому створювалося безліч
комісій, секцій, нарад. Міськими органами Земгору були обласні, губернські,
повітові і міські комітети з постачання армії. Царський уряд наділив Земгор
правами напіввійськової, напівдержавної організації. Це виявлялося, зокрема, у
тому, що замгорівські чиновники носили напіввійськову форму, а сам Земгор
перебував на державних субсидіях. Спочатку Земгор відав організацією
госпіталів, піклуванням про поранених і хворих військовослужбовців,
виробництвом медикаментів. Пізніше за згодою царського уряду почав здійснювати
деякі державні, воєнно-господарські функції: мобілізовувати для воєнних цілей
кустарну промисловість і розподіляти замовлення, організовувати заготовлення
сировини і матеріалів, сприяти евакуації промислових підприємств,
військово-санітарній роботі тощо.
Діяльність Земгору сприяла посиленню впливу
торговельно-промислової буржуазії і ліберальних поміщиків. Він став однією з опор
так званого «Прогресивного блоку», створеного у серпні 1915 р. лідерами
буржуазно-поміщицьких партій у Державній думі і частиною членів Державної
ради. Учасники блоку вимагали створення відповідального перед Державною думою
«міністерства довір’я», водночас вони не прагнули до ліквідації монархічного
ладу в Росії, а бажали лише деякого його оздоровлення, вбачаючи у цьому ладі
надійний заслін революції. У 1916 р. основною вимогою «Прогресивного блоку»,
занепокоєного невдачами Росії у війні і розрухою в тилу, що розпочалася, стало
створення «відповідального уряду», тобто уряду, повністю залежного від
Державної думи. Наприкінці 1916 — початку 1917 р., коли особливо виявилася
криза правлячої верхівки і Микола II став усе більше схилятися до укладення
сепаратного миру з Німеччиною, лідери «Прогресивного блоку» вирішили замінити
на російському престолі Миколу II іншим царем з дому Романових. Однак цьому
плану так і не судилося здійснитися у зв’язку з Лютневою революцією.
У період першої світової війни значні зміни відбулися у становищі
робітничого класу. Скасовувалася низка статей про фабрично-заводську працю. На
багатьох підприємствах вводився воєнний режим. Це призвело до того, що робочий
день на підприємствах досяг 15—16 годин, робітникам заборонялося переходити з
підприємства на підприємство, відмовлятися від понадурочних робіт, висувати
які-небудь вимоги до адміністрації. Надзвичайно низьким був рівень охорони
праці, що призводило до численних нещасних випадків на виробництві. І без того
тяжке становище робітників посилювалося тим, що внаслідок наступу царату на
економічні й політичні права робітників заборонялися страйки, ліквідовувалися
профспілки, обмежувалася діяльність лікарняних кас. Зумовлені війною голод,
інфляція, швидке зростання цін на хліб та інші продукти, а також товари першої
необхідності, зростання злиднів і не-статків не обминули й робітників.
З весни 1915 р. розпочалося значне поширення страйкового
руху у країні, в тому числі й в Україні. З жовтня 1915 р. і впродовж 1916 р.
страйковий рух продовжував розвиватися, набуваючи масового політичного
характеру, бо робітники виступали проти війни і царського режиму. З жовтня 1915
р. до вересня 1916 р. в Україні відбулися 228 страйків, у яких брали участь
близько 204 тис. робітників. Загалом з початку війни до березня 1917 р. в
Україні відбулося 370 страйків, у яких брали участь близько 300 тис.
робітників.
Погіршилося і становище селян, передусім бідних і середніх.
Більшість солдатів у діючій армії були із селян. Це викликало вже на початку
війни широку хвилю стихійних селянських виступів. Половина губерній Російської
імперії у 1914 р. була охоплена бунтами мобілізованих. Відбувалися вони і в
Україні. Так, на початку війни у багатьох селах, особливо Київської,
Подільської і Волинської губерній, мали місце антивоєнні виступи, насамперед
мобілізованих до армії, під час яких вони громили поміщицькі маєтки, господарства
заможних селян, вступали у збройні сутички з поліцією і військовими загонами.
Зростання дороговизни, нестача товарів сільського вжитку, постійні реквізиції
продовольства, фуражу, худоби, коней провокували виступи селян. Усього з
серпня 1914 р. і до кінця 1916 р. в Україні відбулося 161 селянський виступ.
Що стосується ставлення до війни політичних партій, які виражали
й представляли інтереси різних станів і соціальних груп Російської імперії, то
воно було неоднозначним. Так, загальноросійські буржуазні і
буржуазно-поміщицькі партії стали на шовіністичні й оборонні позиції,
висунувши такі гасла, як «захист Вітчизни», «війна до переможного кінця».
Соціалістичні партії вважали першу світову війну імперіалістичною. Більшовики,
наприклад, виступали проти підтримки царату у війні і висунули гасло поразки
його у війні, перетворення війни імперіалістичної у війну громадянську. Своє ставлення
до війни висловлювали й українські політичні партії, які займалися пошуком
найраціональнішої орієнтації. Як відзначав В. Винниченко, це була насамперед,
орієнтація на себе, на свої сили, на спасіння власними зусиллями своїх трудящих
мас. До цієї української орієнтації належали переважно соціалістичні течії.
Оборонні позиції займали члени Української
соціал-демокра-тичної робітничої партії на чолі з С. Петлюрою і В. Винниченком.
Утриматися від виступу як на підтримку війни, так і проти неї, а відстоювати
нейтральну політику — таким було рішення Ради Товариства українських
поступовців.
Однак незважаючи на те, що частина українських політичних
партій висловлювала підтримку Росії або відстоювала політику нейтралітету,
російський уряд у період першої світової війни продовжував душити практично
усі паростки національного життя
українства. Так уже в перші дні війни київська адміністрація
закрила газету «Рада», щомісячники «Літературно-науковий вісник», «Українську
хату», щотижневик «Село». По всій Україні закривалися просвітницькі
організації, видавництва, культурні товариства. Багато українських діячів було
заарештовано і заслано до Сибіру. По суті Україна поверталася до найгірших
часів національного гноблення. Все це радикалізувало український національний
рух, посилювало його опір царату.
.
