ТЕКСТЫ КНИГ ПРИНАДЛЕЖАТ ИХ АВТОРАМ И РАЗМЕЩЕНЫ ДЛЯ ОЗНАКОМЛЕНИЯ
§ 4. Право Київської Русі
.
§ 4. Право Київської Русі
Джерела права. В умовах первіснообщинного ладу у схід-*них
слов’ян існували звичаї, що регулювали поведінку | людей. Згадку про такі
звичаї до утворення Давньорусь-, кої держави можна знайти у літописах і
повідомленнях зарубіжних авторів. Так, розповідаючи про східнослов’янські племена,
літописець у «Повісті временних літ» зазначав, що ці племена «имяху обычаи
свои, и закон отец своих, и преданья, каждо свой нрав»*
У міру становлення феодалізму окремі звичаї родового ладу,
котрі можна було використовувати в інтересах панівного класу, що формувався,
поступово трансформувалися у норми звичаєвого права. На них покладався захист
феодальної приватної власності і соціальної нерівності. Феодальний тип права у
східних слов’ян став, за своєю суттю, історично першим типом правової організації
класового суспільства.
Звичайно, розвиток звичаєвого права був органічно пов’язаний
з державою, що формувалася. Право було системою правових норм, що складалися з
санкціонованих, тобто визнаних державою, звичаїв. Держава забезпечувала їх
дотримання і захищала від порушень. До найдавніших норм звичаєвого права
східних слов’ян, зокрема, належали норми, що регулювали порядок здійснення
кровної помсти, проведення деяких процесуальних дій (присяга, ордалії, оцінки
показань свідків). Все це було відомо слов’янам ще в перехідний період від
первіснообщинного ладу до феодального.
У IX—X ст. на Русі, певно, існувала система норм усного звичаєвого
права. Частина цих норм, на жаль, не зафіксована у збірниках права й
літописах, котрі були складені ще у XI—XII ст., і тому не дійшла до нас. Деякі
норми звичаєвого права збереглися у так званій Правді Ярослава — давній частині
Короткої редакції Руської Правди. Окремі норми цієї пам’ятки використовувалися
ще у VIII—IX ст. Проте соціальне призначення Правди Ярослава, складеної після
повстання у Новгороді 1015 p., завадило включенню до неї більшості норм усного
звичаєвого права, що існували на той час. Про них лише згадується в деяких
літературних пам’ятках і договорах Русі з Візантією X ст.
Русько-візантійські договори 911, 944 і 971 pp., які
свідчать про високий міжнародний авторитет Давньоруської держави, є цінним
джерелом для усвідомлення історії розвитку права Київської Русі. Це
міжнародно-правові акти, в яких відбиті норми візантійського й давньоруського
права. Значна увага в них приділялася регулюванню торговельних відносин,
визначенню прав, якими користувалися руські купці у Візантії. Водночас
русько-візантійські договори чітко фіксують правове становище і привілеї
феодалів.
У них можна знайти і норми, запозичені від давнього усного
звичаєвого права. Пізніше деякі з них потрапили у Правду Яросла-вичів, а потім
— у Поширену редакцію Руської Правди (наприклад про убивство господарем
злочинця, котрого спіймали на місці злочину і котрий чинив опір — статті 21, 38
К П.; ст. 40 П. П.), або тільки у Поширену редакцію (статті 90—109 — правила
про спадщину, значна частина яких заснована на звичаєвому праві та своїм корінням
сягає в глибочінь століть).
Питання про законодавчу діяльність великих князів кінця IX—X
ст. досить спірне. Одні вчені вважають, що в період княжіння Олега діяло
тільки звичаєве право («законы») і лише за часів князя Ігоря воно доповнюється
новими князівськими законами — «статутами» і «поконами». При цьому, на думку О.
О. Зиміна, князівські узаконення першої половини X ст., ймовірно, складалися з
окремих «казусів», що не мали правил і докорінно руйнували правові підвалини
общини. Для цього князівська влада ще не відчувала себе досить сильною. І
тільки княгиня Ольга в «статутах» і «уроках» підвела юридичну основу під
князівське господарство і ввела закон, котрий визначав особливий порядок
охорони князівських дружинників. Законодавство з питань князівського
господарства, розпочате Ольгою, продовжив Володимир Святославич в «Уставе
земленом». Інші вчені вважають досить сумнівною законодавчу практику Ольги й
Володимира. Правотворчість цих князів, на їхню думку, не йшла далі прийняття
рішень з окремих «казусів» і лише доповнювала звичаєве право.
Принципово інша й аргументованіша позиція групи дослідників,
які вважають, що законодавча діяльність великих князів була досить активною і
що на початку X ст. на Русі вже існував правовий кодекс («Закон русский» або
«Устав и закон русский») — прототип пізнішого збірника права — Руської Правди.
Зокрема, на думку Л. В. Черепніна, «Устав и закон русский» — це збірник права
ранньофеодального суспільства, яке перебувало на нижчому ступені процесу
феодалізації, ніж той, за якого виникла Коротка редакція Руської Правди.
На основі аналізу Руської Правди і змісту русько-візантійських
договорів Л. В. Черепній визначив сферу дії норм цього збірника права, який
уже виходив із принципу поділу людей на вільних і челядинів. Серед вільних він
розрізняв заможних («имови-тых») і бідняків («неимовитых»). «Устав и закон
русский» стояв на сторожі феодальної приватної власності та інтересів
«имовитых» людей, охороняв право власника розпоряджатися своїм майном і
визначав порядок його переходу у спадщину. Закон піклувався про те, щоб члени
сім’ї померлого «имовитого» не позбавлялися того, що йому належало за життя,
якщо відсутній заповіт. «Устав и закон русский» був готовий навіть виправдати
убивство «имовитою» людиною того, хто хотів її пограбувати.
Упорядкування збірників права («уставов»), що призначалися
для здійснення судочинства, здійснювала також княгиня Ольга, яка, за свідченням
літопису, вводила «устави» й «уроки». Після загибелі Ігоря і своєї перемоги
над древлянами вона упорядкувала данину, що збиралася з древлян, ввела її
норми, вказала строки одержання й пункти, де збиралася данина, — «погости» і
місця, де зупинялися князі, які ходили в полюддя — «становища». «Уставы» й
«уроки» Ольги частково визначали і життя князівського господарства. Цей
порядок незабаром був поширений на інші землі і мав загальнодержавне значення.
Літописець відзначив законодавчу діяльність князя Володимира
наприкінці X — на початку XI ст., який, «любя дружину, и с ними думая о строе
земленем и о ратех», прийняв «Устав земленой».
У формуванні права Київської Русі певну роль відіграла судова
діяльність князів, яка сприяла як трансформації старих звичаїв у норми права,
так і створенню нових правових норм. Судовим рішенням надавалося значення
загальної норми. Посилання на конкретні судові рішення можна знайти,
наприклад, у ст. 23 К. П. Стаття 2 П. П., в якій говориться: «Так судив
Ярослав, так вирішували і його сини», у загальній формі підкреслила велике
значення судового прецеденту як джерела права Київської Русі.
Руська Правда не тільки розкриває процес становлення права.
Вона сама є визначною пам’яткою права Київської Русі, з якої починає своє
існування більшість даних про його зміст. Текст Руської Правди знаходимо в
літописах, а також у пізніших юридичних збірниках («Мерило праведное»,
кормчие). До нас дійшло понад 100 її списків, які мають відповідну класифікацію
і назву. Наприклад, залежно від місцезнаходження списку він називався
Синодальним (бібліотек^ Синоду), Троїцьким (Троїце-Сергієва лавра), Академічним
(бібліотека Академії наук). Назви списків Руської Правди були пов’язані також з
особами, котрі їх знайшли (Карамзінський, Та-тіщевський). Список Археографічний
був знайдений Археографічною комісією.
Усі списки Руської Правди залежно від їх змісту діляться на
три редакції: Коротка Правда, Поширена Правда і Скорочена Правда. Остання, що
являла собою пізнішу редакцію Поширеної Правди, позбавлена характеру
законодавчої пам’ятки.
Найдавніші і вірогідні списки Короткої редакції Руської Правди
— це Академічний і Археографічний. Вони поміщені у так званий Новгородський
перший літопис Молодшого ізводу. Найдавнішим списком Поширеної редакції
Руської Правди, що дійшов до нас, є Синодальний, поміщений у Синодальну Кормчу
книгу 1289 р.
Давньою редакцією Руської Правди є її Коротка редакція, яка
відображає соціально-економічні відносини, державну організацію і руське право
періоду становлення феодального ладу. її текстологічний аналіз дає змогу
відновити фрагменти давньоруського права. Коротка Правда поділяється на кілька
частин: Правду Ярослава (статті 1—18), Правду Ярославичів (статті 19—41), Покон
вірний (ст. 42), Урок мостників (ст. 43). Часом появи Правди Ярослава вважають
10—30-ті роки XI ст. Правда Ярославичів була ухвалена на князівському з’їзді,
який міг відбутися, здогадно, між 1054 і 1073 рр. Виникнення Короткої Пправди
як єдиного збірника дослідники відносять до кінця XI або до початку XII ст.
Значне застосування на Русі одержала Поширена Правда як
збірник розвинутого феодального права. До цього часу дослідникам не вдалося
остаточно встановити час і місце складання цього за-гальноруського збірника
права. Безпосередньою причиною його появи було повстання новгородців у 1209 р.
проти лихварства Мирош-кіновичів. Л. В. Черепній вважав, що тривалий процес
складання Руської Правди завершився на початку XIII ст. створенням у Новгороді
Поширеної її редакції.
На думку П. П. Толочка, Поширена Правда з’явилася як результат
посилення київської великокнязівської влади в часи певної стабілізації
міжкнязівських відносин. Такими були останні роки великого князівства Ізяслава
Мстиславича (1151—1154), а також роки правління Ростислава Мстиславича
(1159—1167), який ще в 1136—1137 pp. видав Смоленський статут і, очевидно, був
добре обізнаний з основами давньоруського законодавства. Отже, Поширена
Правда, як і Коротка, виникла на місцевому грунті і була результатом розвитку
юридичної думки в Київській Русі.
Третя редакція Руської Правди — Скорочена — з’явилася не
раніше другої половини XII ст. Більшість учених розглядає цю пам’ятку як
перероблення одного зі списків Поширеної Правди, зумовлену потребами централізованої
держави, і датують її складання XV століттям. Деякі дослідники, зокрема Н. А.
Максимейко, часом складання цієї пам’ятки вважають XVI або XVII ст., пов’язуючи
її виникнення зі спробами кодифікації того часу.
Руська Правда — найважливіша пам’ятка феодального права, її
норми закріплювали привілейоване становище феодалів та їхнього оточення,
посилено захищали життя і майно панівного класу. Підтвердженням цього є статті
про відповідальність за вбивство, нанесення образи, про право на спадщину та
ін. Окремі частини Руської Правди виникли в найскладніші і найгостріші моменти
історії Київської Русі, коли в країні посилювалася класова боротьба, виливаючись
у народний рух. Тому за змістом Руської Правди можна простежити, як феодальні
відносини визначали характер і форми класової боротьби, а класова боротьба
впливала на зміни державного устрою та еволюцію права.
В оригіналах списки Руської Правди не поділені на пронумеровані
статті (лише деякі з них мають назви окремих частин документа), і тільки пізніше
такий поділ було здійснено з науковою метою.
Поряд із Руською Правдою правовими джерелами того часу є
також грамоти й договори князів.
Як зазначалося, Руська Правда виникла на місцевому грунті і
була результатом розвитку юридичної думки в Київській Русі. Було б помилковим
вважати давньоруське право збіркою норм інших держав. Водночас не слід
забувати, що Русь існувала в оточенні інших держав і народів, котрі так чи
інакше впливали на неї і вона впливала на них. Є підстави вважати, що норми
Руської Правди відбилися на розвитку права західних слов’ян. Руська Правда мала
значний вплив і на становлення пізніших пам’яток права північно-східних
слов’ян, таких як, наприклад, Псковська судна грамота, Судебник 1497 p.,
Судебник 1550 р. і навіть деяких статей Соборного уложення 1649 р.
На розвиток права Київської Русі певний вплив справило введення
християнства. З його поширенням православна церква стала використовувати
різноманітні норми канонічного права, передусім візантійського. До такого роду
пам’яток права належать Єклога, Прохірон, Номоканон, Закон судний людям.
Пам’ятками давньоруського церковного права вважаються церковні статути князів
Володимира (про десятини і церковних людей) і Ярослава Володимировича (про
церковні суди). Статут великого князя Володимира — це документ, що відображає
договір між князівською владою і церквою (митрополитом, єпископом). Він
визначав становище церковної організації в державі. Встановлюючи забезпечення
церкви у формі десятини від надходжень князівських, судових, торговельних мит,
від приплодів худоби і збору врожаїв, Статут визначав поділ централізованої
феодальної ренти та інших доходів між світською і церковною владами. Він також
містив норми про передачу в юрисдикцію церкви справ, пов’язаних із внутрішнім
життям сім’ї, справ церковних людей — членів причту та окремих соціальних груп
у яких була заінтересована церква.
Статут великого князя Ярослава Мудрого став наступною
сходинкою у письмовому оформленні прав давньоруської церкви. У ньому йдеться
про укладення і реєстрацію шлюбу, взаємні стосунки в сім’ї, відносини
церковного кліру із зовнішнім світом. Цей Статут слугував також кодексом
відомчого внутрішньоцерковного права. Він містить статті про провини членів
церковного причту і монахів як у справах, характерних для церковної юрисдикції
взагалі, так і про порушення, пов’язані з особливим моральним та правовим
статусом указаних станових груп. Норми статуту Ярослава є відповідними нормам
Руської Правди.
Церковні статути визначали становище християнської церкви в
давньоруській державі, закріплювали привілеї служителів церкви, фіксували
позиції церкви як феодала щодо безпосередніх виробників, за рахунок яких вона
існувала.
Право власності. У праві Київської Русі не було й не могло
бути загального терміна для позначення права власності, бо його зміст залежав
від того, хто був суб’єктом і що належало до об’єктів права власності. Водночас
статті 13, 14 К. П. дають можливість стверджувати, що Руська Правда розрізняла
право власності і право володіння, оскільки вони визначали порядок відібрання
речі, котра перебувала у володінні іншої особи. Пізніше законодавець, по суті,
говорить про неправомочне володіння (ст. 44 П. П.), вимагаючи від власника не
тільки повернення речі справжньому власникові, а й виплати компенсації за користування
нею.
Охорона приватної власності — одне із призначень Руської
Правди. Так, згідно зі ст. 71 П. П. за знищення знака власності на бортних
деревах накладався високий штраф (12 гривень). Це означало передусім захист
самого принципу приватної власності, на який посягав порушник.
У Руській Правді відбито процес посилення охорони приватної
власності. Так, якщо в К. П. розмір штрафу залежав від виду і кількості
украденого (скажімо, худоби), то в П. П. (статті 41, 42) він визначався також
місцем учинення злочину (украдено худобу із закритого приміщення чи з поля).
Основу феодального ладу становила феодальна приватна власність
на землю. Тому Руська Правда досить багато уваги приділяла саме закріпленню й
захисту феодальної власності на землю. Взагалі статті Руської Правди пронизані
ідеєю охорони насамперед господарства феодалів-вотчинників, хоча вони певною
мірою захищали й окремі інтереси селян від грубих форм феодального свавілля,
яке могло спровокувати селянські виступи проти феодалів.
Закріплення і посилення захисту права феодальної власності
на землю відбито в найдавнішій Короткій редакції Руської Правди. Якщо в першій
її частині — Правді Ярослава — об’єктами права власності називаються бойовий
кінь, зброя, одяг, тобто рухоме майно, яке належало дружинникам, то в Правді
Ярославичів уже є статті, що свідчать про право приватної власності на землю.
Стаття 24 говорить про зростання князівських заорювань і залучення з цією
метою значної кількості залежних людей, над якими були поставлені князівські старости.
Стаття 34 встановлює високий штраф за заорювання межі і знищення знака межі; в
ст. 32 йдеться про охорону князівської власності, встановлюється штраф за пошкодження
князівської борті.
Ще далі в розвитку правил охорони феодальної власності на
землю йде Поширена Правда. їй (ст. 72) порівняно зі ст. 34 К П. притаманна
більша диференціація можливих випадків порушення межі (тут особливо виділяються
бортні, ролейні, дворові межі), що дає підставу стверджувати про подальший
розвиток феодального господарства (насамперед за рахунок общинних земель),
зростання випадків порушення права приватної власності в умовах соціальної
нерівності та загострення класових суперечностей.
Як зазначалося, феодальна земельна власність існувала у
вигляді князівських доменів, боярських і монастирських вотчин. Джерелом її
придбання спочатку були позика, освоєння вільних земель працею холопів і
феодально залежних селян. Згодом головним способом придбання землі стало пряме
захоплення її у сусідських общин («окняження й обоярення землі»). Князі
роздавали землі своїм дружинникам, тіунам, слугам. Чим пізніша редакція Руської
Правди, тим більше в ній повідомлень про розвиток феодальних вотчин, які
включали в себе хороми власника, житло його слуг, приміщення для челяді і
залежних селян, господарського інвентаря.
Вотчинники присвоювали ліси, встановлювали бортні заповідники,
захоплювали мисливські угіддя й промислові ділянки збирання меду.
Спадкове право формувалося і розвивалося внаслідок установлення
приватної власності. У Київській Русі, як і в будь-якому класовому суспільстві,
спадковому праву надавалося великого значення. За його допомогою багатства,
накопичені поколіннями власників, залишалися в руках одного й того самого
класу. Вже договір Русі з Візантією 911 р. розрізняв спадщину за заповітом і за
законом. Пізніше це було закріплено в Руській Правді.
Успадковувати могли тільки сини. Батьківський двір без поділу
переходив до молодшого сина (ст. 100 П. П.). Дочки спадкоємицями не вважалися,
бо інакше, одружившись, вони виносили б майно за межі свого роду. За договором
Русі з Візантією 911 р. у разі відсутності у померлого синів могли
успадковувати його брати. Сестру вони повинні були видати заміж, давши їй
придане.
З розвитком князівської влади майно смерда, померлого без синів,
стало переходити до князя (ст. 90 П. П.). Стосовно бояр і дружинників
передбачався виняток — їхня спадщина за відсутності синів могла переходити і до
дочок (ст. 91 П. П.). У цьому, зокрема, виявився принцип феодального права як
права-привілею. Пізніше положення ст. 91 П. П. були поширені на біле
духовенство, ремісників, вільних общинників.
До повноліття спадкоємців спадщиною розпоряджалася їхня
мати. Мати-вдова одержувала частину майна «на прожиття», якою вона
розпоряджалася на свій розсуд, але заповідати могла тільки своїм дітям. Якщо
мати-вдова удруге виходила заміж, то призначався опікун з найближчих родичів.
Передавання майна опікуну відбувалося при свідках. За виконання своїх
обов’язків опікун користувався доходами з майна тих, кого він опікував. Якщо
опікун губив що-небудь зі спадщини, він зобов’язувався відшкодувати збитки.
Зобов’язальне право. Розвинутість зобов’язального права в
Київській Русі є переконливим свідченням панування тут права приватної
власності. Із здійсненням цього права і його захистом пов’язані передусім
зобов’язання з приводу заподіяння шкоди, про які згадується вже у Правді
Ярослава. Особа, яка зламала чужий спис або щит, зіпсувала одяг, зобов’язана
була відшкодувати вартість зіпсованої речі. Закуп, який занапастив коня свого
господаря або не замкнув його у дворі, внаслідок чого коня було вкрадено, зобов’язаний
сплатити господарю вартість цього коня (ст. 58 П. П.).
У Руській Правді згадується також про зобов’язання за договорами.
При цьому для ранньофеодального права було характерно, що невиконання стороною
деяких зобов’язань могло не тільки тягти за собою майнові стягнення, а й давати
потерпілій стороні за відомих обставин право на особу, яка не виконала своїх
зобов’язань (продаж у холопи) (статті 54, 55 П. П.).
Договори («ряди») укладалися, як правило, на торзі усно і в
присутності свідків або митника. Про письмові договори Руська Правда не згадує.
Перші письмові договори купівлі-продажу землі, що дійшли до нас, були укладені
в Новгороді.
Про існування одного з найдавніших договорів — договору купівлі-продажу
— свідчать уже русько-візантійські договори. Договір купівлі-продажу
регламентувався в Руській Правді. Тут передусім визначено порядок
купівлі-продажу челядина (ст. 16 К. П., ст. 38 П. П.), а також порядок установлення
добросовісного придбання речі (статті 37, 39 П. П.). Якщо продавець збував
річ, яка йому не належала, то угода вважалася нікчемною: річ переходила до її
власника, а покупець подавав позов на продавця про відшкодування збитків.
Особливе значення мала угода щодо продажу себе в рабство. У цьому випадку
договір обов’язково укладався перед послухами (ст. 101 П. П.).
Договір позики охоплював кредитні операції з грішми, продуктами
і речами. Він укладався публічно, в присутності послухів. Винятки припускалися
лише для позик на суму не більше трьох гривень. У цих випадках для стягнення
боргу (у разі відмови боржника) кредитору достатньо було скласти присягу (ст.
52 П. П.). Боржник був зобов’язаний сплачувати відсотки, які називалися
«резами» (для грошей), «наставом» (у разі позики меду), «присо-пом» (у випадку
позики жита). Відсотки були дуже високими, з короткострокової позики розмір їх
не обмежувався, вони стягувалися щомісячно. Але якщо сплата боргу тривала понад
рік, то .замість щомісячних відсотків бралися річні, розмір яких становив 50%
суми боргу (ст. 51 П. П.).
Після повстання 1113 p., спрямованого проти свавілля лихварів,
Володимир Мономах, враховуючи небезпечність для панівного класу масових
народних хвилювань, обмежив стягнення відсотків двома роками, після чого
поверненню належала тільки взята в борг сума. Якщо кредитор одержав відсотки за
три роки (що становило 150% боргу), він утрачав право на повернення боргу (ст.
53 П. П.).
Руській Правді відомий також спеціальний договір позики між
купцями, коли кредит надавався для збільшення торгового обороту. Ця угода
засновувалася на довір’ї, вона не потребувала присутності послухів. У разі
спору питання вирішувалося очищувальною присягою кредитора (ст. 48 П. П.). Тут
ідеться про зачатки феодальних купецьких товариств «на вірі».
Пам’ятки права розрізняли три види банкрутства купців.
Перший вид — банкрутство без вини внаслідок стихійного лиха, аварії судна,
пожежі або розбійницького нападу. У цьому випадку купцю надавалася відстрочка у
сплаті боргу. Другий вид — коли купець проп’є або програє чужий товар. У цьому
разі кредитори на свій розсуд могли або чекати повернення боргу, надавши
банкруту відстрочку, або продати його в рабство (ст. 54 П. П.). Третій вид —
злісне банкрутство, коли неплатоспроможний боржник, залишений без кредиту своїх
городян, брав позику у гостя з іншого міста або чужоземця і не повертав її.
Такий банкрут продавався в рабство. З одержаних грошей від продажу банкрута і
його майна передусім відшкодовувалися збитки князеві, потім заїжджим гостям, а
залишок розподілявся між місцевими кредиторами.
Право Київської Русі знало і договір особистого найму. Цей
договір тягнув за собою право наймача на особу наймита. Наймання в служіння
(тіунство, ключництво) призводило до холопства того, хто наймався, якщо інше не
було спеціально обумовлено. Найчастіше наймання призводило до феодальної
залежності.
Злочини і покарання згадуються в таких писемних пам’ятках
права, як русько-візантійські договори (статті про вбивство, удар мечем,
майнові злочини). Однак основні відомості про кримінальне право містить Руська
Правда.
У цій законодавчій пам’ятці злочини називаються «образою»,
під якою розуміють будь-яке правопорушення проти суспільного ладу, що виявилося
насамперед у нанесенні потерпілому фізичної, матеріальної або моральної шкоди.
Проте ранньофеодальне право чітко не відрізняло кримінальне правопорушення від
цивільно-правового. Так, згідно зі ст. 15 К П. злісна несплата боргу, що утворився
внаслідок цивільно-правової угоди, визнавалася образою і тягла за собою
покарання у вигляді штрафу.
Аналіз норм Руської Правди свідчить, що ієрархія засобів покарання
формувалася в праві з урахуванням соціального становища як потерпілого, так і
злочинця, тобто підхід до захисту інтересів феодалів і феодально залежного
населення був неоднаковим.
Об’єктами злочинного діяння виступали влада князя, особистість
(передусім феодала), майно, звичаї. Об’єктивний бік злочину ще недостатньо
виражений, відомими були лише дві стадії вчинення злочину: замах на злочин і
закінчений злочин.
Суб’єктами злочину не могли бути холопи й челядини. Вони
становили власність хазяїв, які й несли матеріальну відповідальність за їхні
неправомірні вчинки, що, однак, не виключало застосування до раба фізичного
впливу. Його можна було катувати, страчувати. Після смерті Ярослава Мудрого
убивати рабів заборонялося, що відображало прагнення феодалів зберегти від
знищення власну челядь.
Руській Правді відома співучасть, наприклад, під час здійснення
крадіжки (ст. 40 К П.; статті 42, 43 П. П.). Закон вимагав притягувати до
однакової відповідальності всіх осіб, які брали участь у вчиненні цього
злочину.
Руська Правда містить норми, що стосуються характеристики
суб’єктивного боку злочину. Вона розрізняє вбивство огнищанина «в образу» (ст.
19 К. П.) і вбивство огнищанина «в розбої» (ст. 20 К.П.), убивство людини «в
сваде или на пиру явлено» (ст. 6 П. П.) і вбивство «на разбои без всякая свады»
(ст. 7 П. П.). Про навмисні вчинки говорить, наприклад, ст. 12 К П., накладаючи
штраф на того, хто поїде на чужому коні, «не прошав» господаря. Про те, що
Руська Правда вирізняє злочини відверто навмисні, свідчить і ст. 8 П. П., яка
передбачала значний штраф за злісне знищення майна: «А кто пакощами конь
порежеть или скотину, продаже 12 гривен, а пагубу господину урок платити». Про
те, що в Київській Русі в злочинних діяннях чітко виявлявся суб’єктивний
момент, переконують і статті Руської Правди про злісне, необережне, випадкове
банкрутство (статті 54, 55 П. П.).
Особливо небезпечним злочином у Давньоруській державі
вважалося посягання на князівську владу, що виявлялося насамперед у
повстаннях. До повстанців застосовували сувору міру покарання, яку встановлює
князь. В умовах існування сюзеренно-васальних відносин порушення договорів
сюзеренітету-васалітету, якщо їх припускалися васали, також вважалося тяжким
злочином.
Злочини проти церкви. Привілейоване становище церкви в
Київській Русі визначало охорону її служителів і майна від злочинних посягань.
Руська Правда не згадує про злочини проти церкви. У церковному ж статуті
-Володимира йдеться про церковну татьбу, приведення в церкву тварин та птахів,
про моління під овином, у гаях, біля води, про чарівництво.
Злочини проти особи. Одним із особливо небезпечних злочинів
проти особи було вбивство. Про цей злочин ідеться в десяти статтях К. П. (1,
19—27), у ряді статей П. П. (1—8, 11—18). Охорона особи феодала була об’єктом
особливої уваги держави. Деякі статті Руської Правди стосуються саме дій,
спрямованих проти особи феодала, їх учинення каралося дуже суворо.
Так, три перші статті Правди Ярославичів присвячені відповідальності
за вбивство огнищанина — князівського дворецького, який управляв князівським
доменом або палацами князів у місті. Огнищанами могли називатися і князівські
дружинники, бояри, які виконували доручення, що виходили за межі двірського
відомства. Убивство огнищанина розглядалося як тяжкий злочин, що карався
подвійною вірою. Таким чином, цією мірою покарання охоронялося життя
князівської знаті, яка відала різними галузями двірського господарства і
виконувала судово-адміністративні функції. До привілейованих осіб належали,
крім огнищанина, «старий конюх», князівські під’їзні та тіуни.
Руська Правда передбачала відповідальність за заподіяння
людині каліцтва, ран та побоїв. Так, ст. 5 К П. говорить про відповідальність
за каліцтво, яке причинене ударом меча по руці. Статті З, 4 К. П. згадують про
побої, причому вони розрізняються залежно від предмета, яким завдавався удар.
Наприклад, заподіяння ударів палкою, жердиною, тильною частиною меча або піхвами
меча вважалося особливо образливим для потерпілого, і злочинець карався
великим штрафом. Тут ідеться про захист честі насамперед представника
панівного класу.
Неодноразово говорять про відповідальність за спричинення
каліцтва, побоїв і ран статті П. П. Слід зазначити, що встановлення Руською
Правдою відповідальності за вбивства людей, заподіяння їм тілесних ушкоджень
можна тлумачити як спробу зберегти в належному стані робочу силу, воїнів,
челядь, які були так необхідні для обслуговування маєтків феодалів, ведення
війни, продажу в рабство.
Майнові злочини. Захисту майна, особливо феодалів, у Київській
Русі приділялося багато уваги. Право феодальної власності охоронялося суворими
покараннями щодо тих, хто посягав на це право. Руська Правда знає такий тяжкий
злочин, як розбій (ст. 20 К. П.; ст. 7 П. П.). Багато в Руській Правді
говориться про крадіжку— татьбу, тобто таємне викрадення чужого майна. Згідно
зі ст. 13 К.П. (ст. 34 П. П.) передбачалися штрафи за крадіжку коней, зброї,
одягу. Розвиток господарства феодалів призвів до охорони нормами Руської Правди
таких об’єктів власності, як худоба, свійська птиця, сільськогосподарські
продукти (статті 36, 40 К. П.; статті 42, 45
П. П.). Установлювалася відповідальність за крадіжку чужого
холопа (ст. 29 К. П.)- Каралася крадіжка хліба на гумні або в ямі (ст. 43 П.
П.). Руська Правда передбачала відповідальність за крадіжку бобра (ст. 69 П.
П.).
Послідовно відстоюючи недоторканність права феодальної
власності, Руська Правда навіть припускала можливість за певних умов безкарно
вбивати злодія, якого захопили у дворі, в хаті або хліві (ст. 38 К. П.).
Одним із видів майнового злочину було знищення й пошкодження
чужого майна, списа, щита, одягу, бортні (ст. 32 П. П.). Небезпечним злочином,
за вчинення якого злочинець підлягав вищій мірі покарання, вважався підпал
гумна або двору (ст. 83 П. П.), злісне знищення коня або інших свійських
тварин (ст. 84 П. П.), незаконне користування чужим майном, зокрема самовільна
їзда на чужому коні (ст. 12 К П.; ст. 33 П. П.), приховування біглих холопів
(ст. 11 К. П.; ст. 32 П. П.), привласнення знайдених коней, зброї, одягу (ст.
34 П. П.).
Злочини проти сім’ї і моральності. У так званому світському
праві Київської Русі не існувало норм, які б охороняли сім’ю і моральність від
злочинних посягань. Такі злочини передбачалися в церковних статутах Володимира
і Ярослава. До них належали: «умикання», «пошибання» (зґвалтування) боярських
дружин і дочок, зґвалтування дівиці групою осіб, розпуста (самовільне розлучення
з дружиною), народження незаміжньою дочкою позашлюбної дитини, укладення шлюбу
між близькими родичами, перелюбство, приведення в дім нової дружини без
розлучення з колишньою, двоєженство, співжиття із черницею, кума з кумою, брата
з сестрою, свекра з невісткою, співжиття з близькими родичами та ін.
Види покарання. Метою покарання було насамперед відшкодування
збитків потерпілому та його родичам, а також поповнення державної казни. Не
можна заперечувати і такої, ще слабо вираженої мети, як відплата. Право
відкрито проголошувало у формі станових привілеїв класовий характер покарання.
Посягання на життя, честь і майно феодалів каралося суворіше, ніж посягання на
життя, честь і майно простих вільних людей давньоруського суспільства.
Найдавнішою формою покарання була помста злочинцю з боку
потерпілого або його родичів. У часи Руської Правди помста спочатку
обмежується (ст. 1 К П.; ст. 1 П. П.), а потім забороняється зовсім (ст. 2 П.
П.).
Переважним видом покарання згідно з Руською Правдою було
грошове стягнення з майна злочинця, яке складалося з двох частин: одна частина
вилучалася на користь князя, а друга — як компенсація за заподіяний злочином
збиток — надходила потерпілій стороні.
Тяжким покаранням у вигляді грошового стягнення була віра —
грошовий штраф у 40 гривень, який стягувався на користь князя за вбивство
вільної людини. Це була величезна сума, непосильна для простої людини (досить
сказати, що князівський кінь оцінювався в З гривні). Подвійна віра в розмірі 80
гривень накладалася за вбивство огнищанина, далі — князівських мужів (статті
19, 22 К П.; ст. З П. П.). Подвійна віра у 80 гривень — наочна ілюстрація
існування привілеїв, посиленого захисту життя представників класу феодалів.
За вбивство вільної жінки стягувався штраф у розмірі 20 гривень
(ст. 88 П. П.). На думку деяких учених, це можна пояснити тим, що на Русі, як і
в будь-якому феодальному суспільстві, було узаконено нерівне становище жінки.
Існує також думка, згідно з якою за вбивство жінки судили, як і за вбивство
чоловіка. Якщо жінка теж була винна (наприклад, сама брала участь у бійці), то
штраф за її вбивство зменшувався до половини віри.
Поширена Правда передбачала сплату верв’ю так званої дикої
віри — штрафу, який спільно сплачували члени верві за вбивство, вчинене на її
території, коли вбивця був невідомий або верв не хотіла його видавати.
Родичам убитого надавалася грошова винагорода, яка називалася
«головництвом». Більшість дослідників вважає, що розмір го-ловництва дорівнював
розміру віри.
За вчинення таких злочинів, як відсікання ноги, руки, носа,
виколювання очей, убивство жінки, стягувалася «полувіра», тобто штраф у розмірі
20 гривень (статті 27, 88 П. П.).
Руська Правда передбачала і такий вид покарання, як продаж—
грошовий штраф, котрий стягували зі злочинця на користь князя за вчинення інших
злочинів проти особи, а також за більшість майнових злочинів. Продаж виражався
у точно встановлених сумах: 12 (вища ставка продажу), 3 і 1 гривня.
Супроводжувався він звичайно і митом, яке йшло судовим агентам (20% продажу).
Потерпілий одержував грошове відшкодування («урок»).
Вищою мірою покарання, за Руською Правдою, був так званий
«потік і розграбування». Цей вид покарання призначався за три види злочинів:
убивство в розбої (ст. 7 П. П.), конокрадство (ст. 35 Пр. Пр.), підпал будинку
й гумна (ст. 83 П. П.). Це покарання виражалося у тому, що злочинець, в якого
конфісковували все майно («пограбування»), виганявся разом із жінкою й дітьми з
общини («потік»), що в тих умовах прирікало вигнаних на загибель, а можливо, і
на перехід у положення рабів. Безперечно, своїм вістрям статті, котрі
передбачали «потік і розграбування», були спрямовані проти класової боротьби
народних мас, що на початку XII ст. дуже посилилася.
Смертна кара, тілесні й калічницькі покарання не були притаманні
найдавнішим системам руського права. Вони виникли насамперед у практиці
церковних судів. Літописи зберегли певні відомості про смертну кару в Давній
Русі. Так, під час князювання Володимира Святославича збільшилися «розбої» («й
умножися зело розбо-еве»). Розбій являв собою у деяких випадках не просто
майновий злочин, а й акт класової боротьби, соціального протесту з боку людей,
що в процесі феодалізації позбулися землі й волі. За порадою єпископів
Володимир «отверг віри» і почав застосовувати до розбійників смертну кару, але
«со испытом», тобто після судового розгляду обставин злочину. Згодом єпископи
і «старці» знову звернулися до київського князя, доводячи доцільність
повернення до грошових штрафів (вір), які в умовах посилення військової
небезпеки були потрібні для придбання зброї та коней. Володимир скасував
смертну кару і повернув віри.
Судочинство. У Київській Русі панував обвинувально-змагальний
процес, що характеризувався активною участю у ньому осіб, заінтересованих у
вирішенні тих чи інших конфліктів. Суд виконував функції посередника в
судовому процесі, що пояснювалося недостатньою розвинутістю державного
механізму. Однак у справах про злочини, які безпосередньо зачіпали інтереси
пануючого класу, використовувалися форми розшукового (слідчого) процесу. Князі
та їхні прибічники самостійно здійснювали розслідування і самі ж судили таких
злочинців. Елементи розшукового процесу використовували і церковники під час
розгляду справ про злочини проти релігії і церкви.
В обвинувально-змагальному процесі сторони називалися «позивач»
і «відповідач». Особливо активну роль у процесі відігравав позивач, за заявою
якого, як правило, починалося судочинство.
Значна активність позивача в процесі виявлялася, наприклад,
під час розшуку злодія. Руська Правда передбачала детальну процедуру такого
розшуку. Це були так звані «заклич», «звід» і «гоніння сліду».
Сутність «заклича» визначена в статтях 32, 34 П. П, У разі
викрадення або зникнення холопа, коня, зброї чи одягу потерпілий оголошував про
це на торжищі. Якщо протягом трьох днів після оголошення річ знаходили у
кого-небудь, то він вважався відповідачем. Відповідач повинен був повернути
річ її власникові і сплатити штраф. Отже, «заклич» — це був один із можливих
способів розшукування злодія або особи, яка незаконно привласнила чужу річ, що
мала цілком визначені індивідуальні ознаки.
Другим способом розшуку відповідача був «звід». Він являв
собою процедуру розшукування особи, яка незаконно привласнила чужу річ
(кінцевого татя), і повернення речі її власнику. Правила «зводу» регулювалися
статтями 35—39 П. П. «Звід» відбувався у тому разі, коли річ знаходилася до
«закличу», тобто коли її відшукували до того, як минули три дні після
«закличу», або коли вона була знайдена в чужому місті чи миру, а особа, у якої
була виявлена річ, заперечувала недобросовісність її придбання.
Порядок «зводу» був такий. Власник, який знайшов свою річ,
не міг одразу її повернути, а звертався до володільця речі з вимогою: «пойди
на свод, где есть взял» (ст. 35 П. П.). Якщо володілець не тать, він разом із
позивачем йшов до тієї особи, у якої придбав річ; тепер уже ця особа ставала
відповідачем. Новий відповідач мусив вказати, у кого він придбав украдену річ;
і так «звід» відбувався доти, доки не знаходили людину, яка не могла пояснити,
яким чином украдена річ потрапила до неї. Така людина визнавалася злодієм з
усіма наслідками, що випливали з цього. У випадках, коли злодія треба було
шукати за межами міста, володілець речі вів «звід» тільки до третьої особи,
котра зобов’язана була сплатити власнику вартість речі, а сама отримувала
право продовжувати «звід».
Якщо «звід» приводив до кордонів держави або закінчувався
тим, що володілець речі не міг назвати особу, у якої придбав украдену річ,
добросовісний покупець міг відвести від себе звинувачення в крадіжці,
виставивши двох свідків покупки або митника, у присутності яких здійснювалася
покупка (статті 36, 37, 39 П. П.).
Спеціальна процедура застосовувалася під час розшуку украденої
челяді. Тут також, як і у справах про крадіжку речей, вступав у дію інститут
«зводу». Особа, у якої виявлявся чужий челядин, вела господаря до того, у кого
вона купила цього челядина. Той діяв аналогічним способом. Але так справа
велася тільки до «третього зводу». Третій відповідач мусив віддати позивачеві
свого раба, а сам продовжувати розшук, використовуючи украденого челядина як
«лице», тобто на підставі його свідчень установлювали усіх тих, хто його
купував і продавав аж до «кінцевого зводу», до виявлення справжнього злодія.
Тоді відбувався обмін челядинами між третім відповідачем і позивачем, а
«кінцевий тать» мусив сплатити продаж і відшкодувати збитки позивачеві (ст. 38
П. П.).
«Гоніння сліду» регулювалося ст. 77 П. П. і виражалося в
гонитві за злодієм по залишених ним слідах. Якщо сліди губилися, власник припиняв
розшук. Якщо ж вони вели до якого-небудь населеного пункту, то його жителі
повинні були відвести від себе підозру в крадіжці і взяти участь у розшуку
злочинця. Інакше вони несли колективну відповідальність за вчинену крадіжку.
Отримані під час проведення «зводу» і «гоніння сліду» результати ставали
підставою для прийняття судового рішення.
У разі неясності справи зверталися до розшукування нових
доказів. У Київській Русі використовувалися такі види судових доказів:
особисте зізнання, свідчення «послухів і видоків», речові докази, «суди божі».
Доказами могли бути також сліди побоїв (синці на обличчі і тілі потерпілого),
знайдені у підозрюваного вкрадені речі, знайдення трупа на території верви та
ін.
У Руській Правді про особисте зізнання нічого не говориться.
Однак немає сумніву в тому, що зізнання обвинуваченого (відповідача) у
вчиненні злочину або порушенні договору вважалося без-спірним доказом. Руській
Правді відомий такий вид доказу, як показання видоків, котрі вважалися
свідками факту. Так, ст. 38 К. П. говорить про очевидців убивства татя. У
деяких випадках Руська Правда, віддаючи данину формалізму, для підтвердження
того чи іншого факту вимагає виставляти заздалегідь визначену кількість
видоків.
Руська Правда передбачала і такий вид доказів, як свідчення
послухів, котрі, на думку більшості дослідників, були свідками доброї слави
сторони, яка брала участь у судовому процесі. Так, звинувачуваний у вбивстві
міг відвести від себе підозру шляхом виставлення семи послухів. «А ще будеть
на кого поклепная вира, то же будеть послухов 7, то ти виведуть виру», —
говориться в ст, 18 П.П. Послухами могли бути тільки вільні люди (ст. 85 П. П.)
і лише в окремих випадках — боярські тіуни або закупи (ст. 66 П. П.).
Важливим доказом вважався результат, отриманий так званим
«судом божим», існування якого пояснюється властивими людям того часу
повір’ями, глибокою релігійністю, неосвіченістю. До «суду божого» належали
судові присяги («рота»), різні випробування (ордалії), судовий поєдинок.
Руська Правда знає два види судових клятв — для позивача і відповідача.
Позивач давав перед судом клятву у випадку обгрунтування невеликих позовів
(ст. 48 П.П.). Відповідач давав так звану очищувальну клятву (статті 49, 115 П.
П.). Зміст клятви зводився до того, що той, хто її давав, на підтвердження
того, що він говорить правду, присягався іменем божества. Вважалося, якщо той,
хто давав клятву, обманював, він неодмінно буде так чи інакше покараний
божеством.
У Руській Правді нічого не говориться про судовий поєдинок.
Однак про нього є відомості у повідомленнях арабських письменників X ст., а
також у пізніших руських правових пам’ятках, де судовий поєдинок згадується як
дуже поширений спосіб одержання доказів. Це дає змогу стверджувати, що судовий
поєдинок застосовувався і в Київський Русі. З його допомогою вирішувалася доля
спірної справи залежно від перемоги або поразки однієї зі сторін, що вступали
перед судом в єдиноборство, часто зі зброєю в руках. Правдивим вважався той,
хто перемагав.
Видом «суду божого» були так звані ордалії. Розрізнялися два
види орда лій: випробування залізом і випробування водою. Але в Руській Правді
нічого не говориться про саму процедуру ордалії, тому про неї можна лише
здогадуватися, користуючись методом порівняльного правознавства. Випробували
залізом у разі звинувачення в серйозних злочинах, коли обвинувачений не міг
привести свідків на доказ своєї невинуватості. Випробування розжареним залізом
і водою провадилося навіть проти волі підозрюваного в убивстві або крадіжці
(«з неволі»): його метою було, по суті, підтвердження обвинувачення людини,
«добру волю» якої ніхто не хотів засвідчувати (навряд чи були випадки, коли
обвинувачений не обпікався, тримаючи в руці розжарене залізо). Процедура
випробування водою була така: підозрюваного, руки й ноги якого були зв’язані,
опускали на середину озера; якщо він випливав («вода його не приймала»), то тим
підтверджувалася його винуватість; якщо тонув, його витягували і проголошували
невинуватим.
Слід зазначити, що, незважаючи на формалізм, інколи лише
зовнішню об’єктивність давньоруського судочинства, воно, зрештою, послідовно
захищало інтереси панівного класу. Феодал міг привести до суду більшу кількість
послухів, успішніше організувати «звід» та «гоніння сліду». Маючи кращу зброю
і кращого бойового коня, він міг розраховувати на перемогу в судовому
поєдинку. І, звичайно, на його боці завжди були судді — представники того
самого панівного класу.
Рішення суду постановлялося усно. Можна припустити, що
невдоволена сторона зверталася зі скаргою до князя, який переглядав справу
заново. Але це могло стосуватися переважно феодалів. Виконання рішення в
судовій справі здійснювалося негайно. Стороні, яка перемогла, допомагали
судові агенти князя, котрі одержували за цю допомогу особливе мито.
Право Давньоруської держави — Київської Русі — продовжувало
діяти і в часи феодальної роздробленості, і частково в період її подолання та
нової централізації земель.
* * *
Історія держави і права Київської Русі яскраво і переконливо
свідчить про їх велике значення у вітчизняній історії. У цей час склалася
давньоруська народність, яка об’єднала східнослов’янські племена в новому,
вищому етнічному утворенні. В її основі лежали спільна територія, єдина мова,
споріднена культура, відносно тісні внутрішні економічні зв’язки. Упродовж
цього періоду Давньоруської держави етнічна спільність розвивалася шляхом
консолідації, хоч і зберігала при цьому етнографічні регіональні особливості.
Князь Володимир над Дніпром, водою якого він охрестив Русь,
Собор Святої Софії і Києво-Печерська лавра через віки і випробування нагадують
нам про велич, могутність і міжнародний авторитет праматері нашої України.
Традиції Київської Русі виявилися настільки живучими й
міцними, що дійшли до наших днів, здобувши нове життя в матеріальній і
духовній культурі українців, росіян та білорусів. Три східнослов’янські народи
є «нащадками народу Київської Русі, а це означає, що вона продовжує жити в
наших тілах, серцях і душах».
Створення Давньоруської держави — єдиної держави східних
слов’ян — мало велике позитивне значення для їх подальшого державно-правового
розвитку. В межах Давньоруської держави робили перші кроки в
суспільно-політичному розвитку і понад 20 неслов’янських народів Прибалтики,
Півночі, Поволжя, Північного Кавказу та Причорномор’я.
За своєю класовою сутністю Давньоруська держава була феодальною,
а за формою — це відносно єдина держава, на чолі якої стояв монарх — великий
київський князь. Найдавнішою системою управління в Київській Русі була
десяткова система, що сформувалася в міру розвитку військової демократії і
виросла із дружинної організації. Зміцнення феодалізму на Русі спричинило появу
нової системи управління — двірсько-вотчинної.
Сформований у Київській Русі державний апарат, його центральні
й місцеві органи, військові сили являли собою ефективну зброю зміцнення
панування феодалів. Придушення опору експлуатованих трудящих мас було важливою
внутрішньою функцією цієї держави. Одночасно вирішувалися й зовнішньополітичні
проблеми. Разом із формуванням і розвитком давньоруської держави складалося і
розвивалося право Київської Русі. Найважливішою законодавчою пам’яткою її є
Руська Правда. Водночас вона являла собою одну з найважливіших пам’яток
середньовічного права в цілому. Велике значення мали князівські статути. Право Київської
Русі створювалося на місцевому, вітчизняному грунті. У ньому відображалися
відносини, притаманні Русі, закріплювалися порядки, обумовлені природою
феодального суспільства, що складалося. Право Київської Русі було правом
привілеїв. У його нормах передбачалося привілейоване становище представників
панівного класу феодалів, безправність пригнічених мас.
Київська Русь була могутньою державою середньовіччя, що
здійснила значний вплив на політичне життя країн Західної Європи, сусідніх
азійських країн, а також країн, що мали велике значення в системі торгівлі між
Європою та Азією. Вона стала щитом, що відгороджував країни Європи від навали
кочових орд. Високий авторитет Київської Русі в середньовічному світі був
закріплений численними міжнародними договорами, тісними матримоніальними
зв’язками великих київських князів з багатьма зарубіжними дворами (Візантії,
Франції, Англії, Швеції, Угорщини, Норвегії та ін.). Київська Русь — ця велика
могутня держава IX—XII ст., територія якої простягалася від Балтійського до
Чорного моря, від Західного Бугу до Волги, — посідає відоме місце у всесвітній
історії.
.
