ТЕКСТЫ КНИГ ПРИНАДЛЕЖАТ ИХ АВТОРАМ И РАЗМЕЩЕНЫ ДЛЯ ОЗНАКОМЛЕНИЯ
§ 4. Зміни в суспільно-політичному ладі та праві Галичини, Буковини і
Закарпаття
.
§ 4. Зміни в суспільно-політичному ладі та праві Галичини,
Буковини і Закарпаття
Рух за виборчу реформу, що розгорнувся наприкінці 1905 —
«початку 1906 pp., охопив усю Галичину. Збори, що проводилися у кожному
селі, набули чітко вираженого політичного характеру. У відповідь прокуратура і
суди організували переслідування учасників зборів за виборчу реформу.
Спеціальна комісія запропонувала парламенту проект закону
про виборчу реформу, який нижча палата представників прийняла 1 грудня 1906
року більшістю голосів (194 проти 63), а палата панів 13 грудня 1906 р.
затвердила і передала для санкції імператору.
Загальне виборче право з відомими обмеженнями (не мали права
голосу жінки, молодь до 24 років, військовослужбовці) вводилося в Австрії
законом від 26 січня 1907 р. Однак, попри всі обмеження, закон 1907 p.,
знищивши середньовічну куріальну виборчу систему, був кроком уперед у справі
демократизації політичного ладу Австрії, хоча депутатські місця в парламенті за
національністю розподілялися нерівномірно. Так, один депутат-австрієць обирався
на 40 тис. населення, румун — на 46 тис, поляк — на 52 тис, чех — на 60 тис,
українець — на 105 тис Реформа виборчого права в Австрії стала поштовхом до
нового загострення національних суперечностей у країні.
Введення загального виборчого права внесло чимало змін у
дискримінаційну австрійську практику на західноукраїнських землях. Щоправда,
водночас з новим виборчим законом був затверджений також «Закон про
кримінально-правові постанови для охорони свободи виборів і зборів», але він
не привів до суттєвих змін. Збільшилось число виборців і водночас кількість
убитих і поранених під час виборів. Наприклад, тільки в одному селі Горуцко
Дрогобицького повіту в 1907 р. під час перших загальних виборів було вбито 4 і
важко поранено 6 виборців, ав 1911 р. у Дрогобичі загинуло 28 і поранено понад
100 осіб.
Пропозиції з вимогами загального і рівного виборчого права в
галицький крайовий сейм викликали рішучий протест з боку австрійського уряду.
Умовою одержання санкції імператора на нове положення про вибори було
збереження куріального характеру виборчої системи. Водночас консервативна
поміщицька преса закликала дати рішучу відсіч вимогам галицьких українців і не
робити навіть щонайменших поступок.
Після тривалих дебатів 14 лютого 1914 р. галицький сейм
затвердив новий виборчий закон. Він увів загальне і пряме за таємного
голосування виборче право, однак нерівне — воно спиралося на засади
представництва з поділом на шість курій (великої власності, торговельних і
промислових палат, промислових об’єднань, сільських громад і містечок, цензової
міської, загальної міської). Окрім того, чинником нерівності була так звана
плюральність, яка надавала деяким виборцям два, а інколи навіть три голоси в
одній або різних куріях. Засобом забезпечення національних інтересів були:
національний кадастр (виборча система, відповідно до якої усі виборці
поділялися за національністю і голосували виключно за кандидатів своєї
національності), і так звана виборча географія.
Згідно з новим виборчим законом до сейму обиралися 228 депутатів
(спочатку було 150, а пізніше 161 депутат), але тільки 62(27,2%) з них могли
бути українцями. Отже, депутати-українці, як і до реформи, не могли впливати на
рішення сейму. Українське населення Галичини ніколи не мало понад 15% загальної
кількості депутатів сейму.
Новий виборчий закон, на відміну від попереднього, скасував
у курії сільських громад і містечок багатоступеневі вибори і надав право голосу
всім повнолітнім чоловікам. Проте закон надав цій курії право подвійного
голосу тим виборцям, які сплачували найбільше податків або мали вищу освіту.
До участі у виборах не допускалися жінки.
В усіх куріях впроваджувалося таємне голосування і надалі
залишався інститут вирилістів, серед яких передбачалося місце для ректора
майбутнього українського університету в Галичині. Пасивне виборче право
надавалося всім, кому виповнилося ЗО років і хто не менше трьох років був
австрійським громадянином.
У липні 1914 р. австрійський імператор Франц-Йосип І санкціонував
новий виборчий закон, розпустив галицький сейм і призначив нові вибори. Пізніше
намісник Галичини В. Коритовський своїм секретним циркуляром дав відповідні
вказівки усім повітовим старостам про підготовку виборів до сейму за новим
виборчим законом, які мали відбутися у жовтні 1914 р. Проте у зв’язку з
початком першої світової війни закон про вибори до галицького сейму 1914 р. не
набув чинності.
Перша світова війна відбилася на соціально-економічному
становищі народних мас західноукраїнських земель і на їх визвольній боротьбі.
Царські власті, захопивши Галичину і Буковину, розглядали їх
як завойовані області і виділили в окреме генерал-губернаторство.
У вересні 1914 р. губернатором був призначений реакціонер
граф Бобринський, а чернівецьким губернатором — реакціонер Євреінов. Під час
повторного захоплення Галичини і Буковини вища адміністрація не поступалася за
своєю реакційністю попередній. Генерал-губернатором був Трепов, а чернівецьким
губернатором — Лігін.
Після лютневої революції обласним комісаром Галичини і Буковини
згідно з рішенням Тимчасового уряду став Д. Дорошенко, котрий замість Лігіна
призначив комісаром Чернівецької губернії Лотоцького. У руках цих людей
сконцентрувалася вища адміністративна влада Галичини й Буковини, вони
визначали долю багатьох мільйонів українців, які зазнавали такого самого
гноблення, як і український та інші народи Росії. За аналогом вищої
адміністрації призначалися начальники повітів, їх помічники, поліцмейстери та
інші чини. У рамках політики русифікації окупаційна адміністрація, зокрема,
закрила українські громадські установи, у тому числі «Просвіту» і Наукове
товариство ім. Шевченка, розгромила їхні бібліотеки та музеї, редакції
українських газет, заборонила вживання української мови. Тисячі українців були
депортовані на Схід. Розпочалася кампанія проти греко-католицької церкви,
насильно запроваджувалося в Галичині православ’я. Митрополита А. Шеп-тицького
заарештували і вислали в Росію.
Після відходу російських військ австрійська влада застосувала
репресії до населення західноукраїнських земель, звинувачуючи його у своїх
воєнних невдачах.
Коли розпочалася перша світова війна, українські політичні
партії з метою забезпечення західних українців єдиним представницьким органом
створили у Львові 3 серпня 1914 р. Головну українську раду на чолі з
авторитетним парламентським діячем Костем Левицьким. Проголосивши, що «перемога
Австро-Угорської монархії буде і нашою перемогою», Рада закликала усіх
українців боротися за конституційну Австрію проти самодержавної Росії.
Галицька молодь з ентузіазмом відреагувала на заклик створювати
національні збройні сили. Вперше у новітній історії були сформовані українські
частини — добровільний легіон Українських січових стрільців. Налякана
величезним напливом добровольців австрійсько-польська верхівка Галичини
обмежила легіон кількістю 2500 солдатів. Значна кількість українців включалася
в регулярні австрійські підрозділи. Українські січові стрільці пройшли бойове
хрещення у битвах у Галичині й Карпатах під час російського наступу 1914—1915
pp.
Після окупації Галичини російськими військами у Відні 5 травня
1915 р. була заснована Загальна українська рада — координаційний орган, до
складу якого увійшли 21 представник від Галичини, 7 — від Буковини, а також 3
члени Спілки визволення України (емігрантської організації східних українців,
члени якої планували за допомогою австро-німецьких військ відірвати Україну від
Росії і створити незалежну Українську державу). Це представництво українців
Австрії продовжувало здійснювати програму Головної української ради, а саме:
створення самостійної держави на Наддніпрянщині і автономії для українців у
межах Австро-Угорщини.
У 1917 р. воюючі сторони опинилися на межі виснаження.
Особливої гостроти досягла напруженість у Росії, де тягар тотальної війни
посилювали недоліки відсталого режиму царя Миколи II. Наприкінці 1918 р. в
умовах поразки у першій світовій війні багатонаціональна Австро-Угорщина
розпалася. На її території були створені нові держави — Австрія, Угорщина,
Чехословаччина, частина території була приєднана до складу Югославії, Румунії,
Польщі. Населені українцями землі, що входили до складу колишньої Австро-Угорщини,
за Версальським договором 1919 р. були передані: Закарпаття — Чехословаччині,
Буковина — Румунії, Галичина — Польщі.
.