ТЕКСТЫ КНИГ ПРИНАДЛЕЖАТ ИХ АВТОРАМ И РАЗМЕЩЕНЫ ДЛЯ ОЗНАКОМЛЕНИЯ
§ 2. Державний лад
.
§ 2. Державний лад
роки першої світової війни державний лад Російської імперії
залишився в основному незмінним. Зберігалося царське самодержавство. З
перервами у роботі функціонували Державна рада і Державна дума. Водночас війна
вимагала деяких змін у державному механізмі, перебудови органів державної
влади й управління. Широкомасштабна участь Росії у війні, небувале зростання
потреб діючої армії в озброєнні, інших матеріальних цінностях зумовили створення
системи надзвичайних органів воєнно-економічного регулювання. Основу цієї
системи становили створені відповідно до закону від 17 серпня 1915 р. чотири
Особливі наради: з оборони, палива, продовольчої справи, перевезення палива,
продовольчих і воєнних вантажів. Головне призначення нарад полягало в
об’єднанні заходів для забезпечення армії і флоту предметами бойового і матеріального
постачання, в мобілізації всієї економіки країни на потреби війни.
Особливі наради створювалися при відповідних міністерствах:
з оборони — при Воєнному міністерстві, з палива — при Міністерстві торгівлі і
промисловості, з перевезень — при Міністерстві шляхів сполучення, з
продовольчої справи — при Міністерстві землеробства. Головами Особливих нарад
були відповідні міністри.
Організація і діяльність Особливих нарад регламентувалися
прийнятими 17 серпня 1915 р. «Положеннями» про ці наради.
Провідна роль серед нарад належала Особливій нараді з оборони,
її голова здійснював загальне керівництво діяльністю усіх інших Особливих
нарад. Згідно з законом від 17 серпня 1915 р. Голова Особливої наради з оборони
наділявся правом у разі потреби призупиняти рішення усіх інших Особливих
нарад, про які керівники цих нарад були зобов’язані його сповіщати.
Стаття 2 Положення про Особливу нараду з оборони, яка визначала
її статус, проголошувала: «Особлива нарада є вищою державною установою. Жодне
урядове місце або особа не дає Особливій нараді приписів і не може вимагати від
неї звіту». Проте голова Особливої наради з оборони як член уряду перебував у
залежності від Голови Ради Міністрів.
До складу Особливої наради з оборони входили: голова Державної
ради, голова Державної думи, дев’ять членів Державної ради і дев’ять членів
Державної думи, по одному представнику від міністерств морського, фінансів,
шляхів сполучення, торгівлі і’промисловості, а також від Державного контролю,
які призначалися міністрами за погодженням з воєнним міністром; п’ять представників
від воєнного міністерства, які призначалися воєнним міністром особисто;
представники Всеросійських земської і міської спілок, які обиралися по одному
від кожної спілки; чотири представники Центрального воєнно-промислового
комітету. У засіданнях Особливої наради з оборони могли брати участь, крім її
членів, й інші особи, запрошені головою наради. Такого широкого представництва,
як в Особливій нараді з оборони, буржуазія не мала в жодному державному органі
Російської імперії.
Особлива нарада з оборони відала широким колом питань: це
передусім вищий нагляд за діяльністю всіх урядових заводів, арсеналів і
майстерень, приватних заводів і промислових підприємств, що виробляли предмети
бойового і матеріального постачання армії і флоту; сприяння створенню нових
підприємств, які постачали армії зброю й інше майно; розподіл замовлень на
озброєння між російськими й іноземними підприємствами.
Ключову роль в Особливій нараді з оборони відігравав її голова,
який мав право вимагати від підприємств відомостей про їхню діяльність;
накладати секвестр на підприємства; усувати від служби директорів і членів
правління казенних, приватних заводів і покладати їхні обов’язки на осіб, яких
призначав голова. Останній мав багато й інших важливих прав щодо організації
оборони Росії. У цілому ж Особлива нарада з оборони фактично залишалася дорадчим
органом при воєнному міністрі, який і зосереджував у своїх руках усю виконавчу
владу.
Покладеш на Особливу нараду з оборони завдання виконувалися
нею за допомогою цілої системи комісій і комітетів. Були створені, наприклад,
такі комісії: підготовча комісія із загальних питань, підготовча комісія з
артилерійських питань, підготовча комісія з авіаційних питань, комісія з
перегляду норм санітарного і медичного постачання армії, спостережна комісія,
реквізиційна комісія, евакуаційна комісія, комісія із забезпечення робочою
силою підприємств, що обслуговували оборону.
Однією з найзначніших установ Особливої наради з оборони був
Комітет у справах металургійної промисловості — найбільш буржуазний за своїм
складом, методами і характером діяльності. Поряд з постійно діючими комісіями і
комітетами при Особливій нараді з оборони періодично створювалися і тимчасові
комісії.
Особлива нарада з оборони мала свої виконавчі органи не
тільки в центрі, а й на місцях. Ними стали районні заводські наради при
місцевих уповноважених голови Особливої наради з оборони. На території України
діяли Київська, Катеринославська, Харківська, а з 21 лютого 1916 р. — Одеська
заводська нарада. Організація і діяльність місцевих органів Особливої наради з
оборони регламентувалися затвердженими 10 вересня 1915 р. «Правилами про порядок
дії місцевих уповноважених, призначених головою Особливої наради для
обговорення й об’єднання заходів з оборони держави, і про існуючі при них
районні заводські наради». Заводські наради при міських уповноважених голови
Особливої наради з оборони створювалися для об’єднання діяльності заводів
окремих районів і для встановлення співробітництва заводів у цілях якомога
найповнішого використання їх продуктивності для потреб оборони. До складу
заводських нарад входили чиновники міністерств (воєнного, морського,
промисловості і торгівлі, шляхів сполучення), члени воєнно-промислових
комітетів тощо. До роботи в заводських нарадах залучалися інженери, техніки,
статистики. Наради мали широкі права, що давало їм змогу впливати на
підприємства, пов’язані з виробництвом продукції для потреб оборони держави.
Структура, форми, методи роботи Особливих нарад з палива,
продовольчої справи, перевезення палива, продовольства і воєнних вантажів були
такими самими, як і в Особливої наради з оборони. Різниця полягала практично
тільки в предметах відання кожної з перелічених Особливих нарад.
Особливі наради стали однією з форм залучення представників
монополістичної буржуазії до органів державного апарату царату, забезпечуючи зрощування
фінансового капіталу з урядовим апаратом.
ЗО серпня 1915 р. імператор Микола II ухвалив закон «Про забезпечення
потреб біженців». Біженцями визнавалися особи, котрі «залишили місцевості, яким
загрожує неприятель, або вже зайняті ним, або виселені за розпорядженням
воєнних чи цивільних властей з району воєнних дій, а також виходці з ворожих
Росії держав». Для забезпечення потреб біженців засновувалася під головуванням
Міністра внутрішніх справ Особлива нарада з улаштування біженців. Ця нарада дістала
статус «вищої державної установи». Вона була досить представницькою і відала
такими питаннями: загальний розподіл кредитів, що надавалися на потреби
біженців, піклування про всебічне упорядкування справ біженців, їх реєстрацію,
переміщення їх у відповідні місцевості, повернення у місця постійної осілості і
відтворення їхнього господарства; питання, що стосувалися оцінки нерухомого й
рухомого майна, залишеного біженцями у місцях їх постійного проживання,
відшкодування населенню збитків, завданих воєнними діями, і надання йому винагороди
за предмети, реквізовані за розпорядженням воєнних властей; надання
постраждалому від війни населенню позичкової допомоги; турбота про влаштування
для біженців шкіл, курсів та інших навчальних закладів. Особлива нарада з
влаштування біженців обирала і пропонувала Міністру внутрішніх справ кандидатів
у голови губернських комітетів, вирішувала й деякі інші проблеми.
Незабаром після свого створення Особлива нарада з влаштування
біженців з метою об’єднання зусиль місцевих органів влади, урядових і
громадських установ, а також приватних організацій і осіб, які допомагали
біженцям, визнала необхідним розподілити губернії Російської імперії на певні
райони з призначенням туди го-ловноуповноважених. Таких районів було дванадцять.
Дев’ятий район охоплював Харківську, Полтавську і Чернігівську губернії. У
своїй діяльності головноуповноважені повинні були керуватися «Наказом
головноуповноваженим з улаштування біженців у середині імперії», затвердженим
Управляючим міністерства внутрішніх справ 29 жовтня 1915 р.
Війна обумовила необхідність оголошення воєнного стану на
територіях Російської імперії, які входили до району воєнних дій і мали
особливо важливе значення для державних і воєнних інтересів, що й було
зроблено іменним указом від 20 липня 1914 р. Під дію указу підпадали й окремі
місцевості України, зокрема Волинська, Подільська, Київська, Херсонська,
Таврійська губернії, Золотоношський, Переяславський і Кременчуцький повіти
Полтавської губернії, Остерський повіт Чернігівської губернії, Верхньодніпровський
і Катеринославський повіти Катеринославської губернії. На території, на якій
оголошувався воєнний стан, почали діяти «Правила про місцевості, оголошені
такими, що перебувають на воєнному становищі» від 18 червня 1892 р.
На території, де вводився воєнний стан, повноваження щодо
охорони державного порядку і громадського спокою переходили до воєнних властей:
головнокомандувача і командувачів армій. Так, командувач армії мав право:
забороняти відлучатися з місця проживання таким особам, яких за їхніми
знаннями, ремеслом тощо передбачалося залучити до робіт для досягнення цілей
війни; призначати загальні і приватні реквізиції; забороняти вивіз необхідних
для роботи знарядь і матеріалів, а також продовольства і засобів перевезення,
фуражу, дров та інших предметів, які могли б знадобитися для війни;
розпоряджатися про знищення будівель і всього, що могло б ускладнювати рух або
дії військ. Окрім того, командувач армії мав право вживати для цілей охорони
державного порядку будь-які заходи, навіть не передбачені законом.
У районі дій армії її командувачеві підпорядковувалися місцеві
генерал-губернатори та особи, які наділялися правами останніх.
Поряд з наданням широких прав військовим властям введення
воєнного стану означало розширення адміністративних повноважень місцевих
губернських органів управління, передусім генерал-губернаторів (або наділених
їх владою осіб), які діставали додаткові адміністративні і поліцейські права.
Так, згідно зі ст. 19 Правил про місцевості, де оголошувався воєнний стан,
генерал-губернатори або наділені їхньою владою особи мали право: видавати
обов’язкові постанови з питань, що стосувалися громадського порядку і державної
безпеки; встановлювати за порушення таких обов’язкових постанов покарання, які
не могли бути суворішими за ув’язнення у тюрмі або фортеці на три місяці або за
сплату грошового штрафу до трьох тисяч карбованців; забороняти будь-які збори;
давати розпорядження про закриття торговельних і промислових закладів на
певний строк або на весь час воєнного стану, а також вживати інші аналогічні
заходи, спрямовані на зміцнення безпеки держави.
Генерал-губернатори або наділені їх владою особи мали широкі
судові права у місцевостях, на яких оголошувався воєнний стан. Вони могли
передавати на розгляд військового суду окремі справи з обвинувачення у
злочинах, передбачених кримінальним законодавством, для засудження за законами
воєнного часу. Це стосувалося, зокрема, таких злочинів, як бунт проти верховної
влади і державна зрада; умисний підпал або інше знищення чи псування
військового спорядження та зброї і взагалі всього, що належало до засобів
нападу або оборони, а також запасів продовольства і фуражу; напад на вартового
чи військовий караул; деякі інші злочини, що підривали обороноздатність
держави.
З початком першої світової війни виникла потреба у внесенні
змін у систему судових органів, а також у порядок їхньої діяльності. Ці зміни
торкалися передусім військової юстиції. Так, законом від 20 липня 1914 р. була
ухвалена нова редакція IV розділу Військово-судового статуту (ВСС), який тепер
називався «Про суд у воєнний час». Він включав статті, що регулювали питання
як судоустрою, так і судочинства у військових судах. Правила цього розділу
мали застосовуватися у місцевостях, де був оголошений воєнний стан.
Військово-судова влада на зазначених територіях належала полковим, етапним,
корпусним, військово-окружним судам і Головному військовому суду або
касаційному присутствію.
Військово-судовий статут регулював питання про підсудність,
дізнання, попереднє слідство, віддання до суду, порядок провадження справ у
полкових, етапних, корпусних, військово-окружних судах, касаційному
присутствії.
У районі воєнних дій і в місцевостях, де оголошувався воєнний
стан, за наявності надзвичайних обставин могли засновуватися військово-польові
суди для здійснення суду над військовослужбовцями у тих випадках, «коли
вчинення злочинного діяння» було «настільки очевидним», що не було потреби у
його розслідуванні. Правила про заснування військово-польового суду і про
порядок провадження у ньому визначалися ст. 1309 Військово-судового статуту і
додатком до цією статті, який називався «Правила про військово-польовий суд».
Право віддання обвинуваченого до військово-польового суду належало
Головнокомандувачу армій фронту, командувачам армій, командувачам військами у
військових округах та особам, які користувалися рівною з ними владою, а також
деяким іншим військовим начальникам за певних умов (наприклад, командиру
фортеці, чи укріпленого місця, обложених противником). Військово-польовий суд
засновувався за наказом названих вище військових начальників у складі голови і
чотирьох членів з офіцерів, які прослужили не менше чотирьох років. Порядок діяльності
військово-польового суду визначений у «Правилах про військово-польовий суд»,
зводився до такого: наказ про заснування військово-польового суду оголошувався
відразу ж після вчинення злочинного діяння і по можливості протягом доби. Суд
приступав до розгляду справи негайно і закінчував його впродовж двох діб.
Розгляд справи здійснювався за закритими дверима присутствія. Вирок набував
законної сили негайно, у будь-якому випадку не пізніше доби. Виконувався за
розпорядженням начальника, який формував суд.
Отже, судочинство у військово-польових судах здійснювалося у
винятковому порядку: короткострокове слухання, відсутність захисту,
корпоративність суду, неможливість оскарження. Усе це свідчить про те, що
військово-польові суди фактично були органами позасудової розправи.
8 травня 1915 р. до правил про військово-польовий суд були
внесені деякі зміни, що передбачали, зокрема, можливість перегляду вироку
військово-польового суду у корпусному або військово-окружному суді.
Військово-польовим судам були підсудні не тільки військовослужбовці,
а й особи, які були при армії, й особи цивільних відомств у місцевостях, де
оголошувався воєнний стан, військовополонені, жителі зайнятих російською армією
областей ворожої країни.
26 червня 1915 р. у Військово-морський судовий статут були
внесені зміни, якими, зокрема, передбачалася можливість заснування
військово-польових морських судів у районі воєнних дій. Порядок організації і
діяльності цих судів у принципових положеннях був схожим з порядком
організації і діяльності військово-польових судів.
В умовах зростання соціальної нестабільності і погіршення
оперативної обстановки у Російській імперії Рада міністрів наприкінці жовтня
1916 р. прийняла постанову «Про посилення поліції у 50-ти губерніях Росії і про
поліпшення службового і матеріального становища поліцейських чиновників». У
постанові передбачалися заходи щодо вдосконалення професійної підготовки
поліцейських. У ній також передбачалося створити поліцію як повітову, так і
міську. У міських поселеннях чисельний склад поліцейських команд визначався «з
розрахунку одного городового на чотириста жителів обох статей». Для роботи в
канцеляріях повітових справників, поліцмейстерів і приставів могли залучатися
«як за вільним наймом, так і з правами державної служби, нарівні з особами чоловічої
статі, так і особи жіночої статі», котрі мали свідоцтва про закінчення курсу
не нижче жіночих гімназій, інститутів єпархіальних училищ та інших відповідних
їм навчальних закладів або які здобули звання домашньої вчительки.
.
