ТЕКСТЫ КНИГ ПРИНАДЛЕЖАТ ИХ АВТОРАМ И РАЗМЕЩЕНЫ ДЛЯ ОЗНАКОМЛЕНИЯ
Розділ другий Суспільно-політичний лад і право України в період
утвердження і розвитку капіталізму (друга половина XIX ст,) — § 1. Суспільний
лад
.
Розділ другий Суспільно-політичний лад і право України в
період утвердження і розвитку капіталізму (друга половина XIX ст,) — § 1.
Суспільний лад
Скасування кріпосного права. У другій половині XIX ст.
найважливішою подією в історії Російської імперії, а отже і в Україні, було
скасування кріпосного права. Ліквідація кріпацтва стала переломним моментом, що
знаменував перехід від соціально-економічної феодальної формації до
капіталістичної. Процес утвердження капіталізму в Україні розвивався згідно із
загальними для всієї Росії закономірностями і водночас в ньому виявлялися
особливості, зумовлені як історичним минулим, так і колоніальною політикою,
здійснюваною царатом щодо України.
Ліквідацію феодально-кріпосницьких відносин, що відкрила
шлях для встановлення нового, буржуазного ладу, царський уряд здійснив через
селянську реформу 1861 р. В умовах, коли очевидною стала неможливість
збереження кріпосного права, коли кріпацька праця дедалі більше викорінювалася
не тільки в сільському господарстві, а й у промисловості у вигляді вотчинної і
посесійної мануфактури, коли різко загострилися класові суперечливості, що, в кінцевому
підсумку, також зумовлювалися економічними чинниками, царат мусив піти на
визволення селян «зверху». Неможливість подальшого збереження
феодально-кріпосницьких відносин стала очевидною.
Робота над проектом реформи тривала досить довго. Розпочалася
вона у 1857 р. заснуванням Секретного комітету з селянської справи. Потім
основні засади реформи обговорювалися в губернських комітетах з поліпшення
побуту селян, звідки пропозиції направлялися на розгляд двох спеціальних
редакційних комісій, які, завершивши роботу, передали проект у Головний
комітет з селянської справи. І нарешті, проект надійшов у Державну раду, де
був остаточно доопрацьований. Лише після цього 19 лютого 1861 р. Олександр II
підписав Маніфест про скасування кріпосного права.
Правова база селянської реформи 1861 р. в Україні. Одночасно
з Маніфестом в той самий день були затверджені ще 17 законодавчих актів, що
містили умови визволення селян. На територію України поширювалися документи як
обов’язкові для всієї Російської імперії («Общее положение о крестьянах,
вышедших из крепостной зависимости, их усадебной оседлости и о содействии
правительства к приобретению сими крестьянами в собственность полевых угодий»,
«Правила о порядке приведения в действие положений о крестьянах, вышедших из
крепостной зависимости»), так і спеціально призначені для українських губерній
місцеві положення. Так, порядок проведення селянської реформи в
Катеринославській, Таврійській, Херсонській губерніях, а також в тих повітах
Харківської губернії, для яких було характерним общинне землекористування,
визначався «Местным положением о поземельном устройстве крестьян, водворенных
на помещичьих землях в губерниях великороссийских, новороссийских и
белорусских». Для Чернігівської, Полтавської і частини Харківської губерній,
де переважала подвірна форма селянського землекористування та існувала значна
нерівномірність у дореформеному наділенні землею різних категорій селянства
(дворогосподарів, піших робітників та ін.), було видане особливе Положення про
поземельний устрій селян. Для губерній, що входили до Правобережної України з
переважанням помісного дворянства польського походження і подвірної форми
надільного землекористування у селян, чинним було «Местное положение о
поземельном устройстве крестьян, водворенных на помещичьих
землях в губерниях Киевской, Подольской и Волынской».
У змісті селянської реформи можна виділити кілька основних
напрямів.
Передусім це скасування кріпосного права й особисте визволення
селян. «Крепостное право на крестьян, водворенных в помещичьих имениях, и на
дворовых людей, — зазначалося в Загальному положенні, — отменяется навсегда» і
їм надаются права «состояния свободных сельских обывателей». Це означало, що з
моменту оприлюднення Маніфесту 19 лютого 1861 р. колишній кріпосний селянин, у
якого раніше поміщик міг відібрати все, що у нього було, а його самого продати,
подарувати, програти в карти, без усякої вини заслати до Сибіру, міг вільно
розпоряджатися своєю особистістю. За поміщиками зберігалися лише деякі права
щодо нагляду за поведінкою селян, які вийшли з кріпосної залежності.
Однак отримання селянством в повному обсязі прав «свободных
сельских обывателей» не було одноразовим актом, а являло собою тривалий
процес. Не випадково, Маніфест 19 лютого 1861 р. досить невизначено
проголошував, що кріпосні люди отримають повні права вільних селянських
обивателів «в свое время». І справді, селяни протягом двох років, тобто до 19
лютого 1863 p., зобов’язані були відбувати ті ж самі повинності (панщину й
оброк), що й за часів кріпосного права, і підкорятися, як і колись, поміщикам.
Упродовж цього часу Сенат за поданням губернаторів призначав із числа дворян
мирових посередників, на яких покладалося розв’язання спорів між селянами і
поміщиками і втілення в життя реформи 1861 р. на місцях. Поміщики або мирові
посередники повинні були скласти для кожної селянської общини статутні грамоти,
в яких «будет исчислено, на основании местного положения, количество земли,
предоставляемой крестьянам в постоянное пользование, и размер повинностей,
причитающихся с них в пользу помещика как за землю, так и за другие от него
выгоды». Зміст статутної грамоти обов’язково доводився до відома відповідної
селянської общини, і селяни мали право вносити до неї свої зауваження і
пропозиції. Після того, як селян ознайомлювали з текстом статутної грамоти і
мировий посередник визнавав її зміст таким, що відповідає вимогам закону,
грамота набувала чинності. Згода селян на умови, передбачені грамотою, не була
обов’язковою.
З цього часу селяни ставали тимчасовозобов’язаними. Поки що
вони одержували землю лише в користування і за це мусили розраховуватися
повинностями на користь поміщика — панщиною або оброком, які мало чим
відрізнялися від їхніх колишніх кріпосних повинностей.
Положення про поземельний устрій закріплювали виконання
подібного роду повинностей на весь період тимчасовозобов’язаного стану, що
тривав від двох до дев’яти років, а інколи і до 1 січня 1883 р. Так, у
губерніях Південної України і в деяких повітах Харківської і Чернігівської губерній
сума оброку становила 9 крб. за вищий або указний наділ або ж призначалося 40
чоловічих і ЗО жіночих днів панщини. У Чернігівській, Полтавській і частині Харківської
губерніях за десятину лану залежно від розряду місцевості оброк призначався у
розмірі від 1 крб. 40 коп. до 2 крб. 80 коп. Панщина обчислювалася тільки
«чоловічими пішими днями» у кількості від 12 до 21 дня. У Київській,
Подільській і Волинській губерніях оброк коливався від 1 крб. 35 коп. до 3
крб. 30 коп., а панщина «чоловічими пішими днями» — від 8,5 до 20 днів. Отже,
поміщикам надавалася можливість користуватися протягом тривалого часу дармовою
працею своїх колишніх кріпаків.
І тільки викуп садибної і ланової землі перетворював селян,
«приобретших в собственность поземельные угодья», в селян-влас-ників. Практично
цього статусу селянин набував після укладання викупної угоди. Переведення селян
на викуп, а відтак — припинення тимчасовозобов’язаних відносин, не було
обов’язковим, і багато хто з селян не поспішав з викупом. До 1881 р. таких
селян залишалося приблизно 15%. Тоді було прийнято рішення про обов’язкове
переведення усіх селян на викуп протягом двох років. За цей час селяни мусили
укласти викупні угоди, інакше втрачалося право на земельний наділ. У 1883 р.
категорія тимчасовозобов’язаних селян зникла. В Україні селяни Київської,
Подільської і Волинської губерній переводилися на обов’язковий викуп у 1863 р.
Але все ж повною мірою користуватися правами вільного селянського обивателя
селянин міг лише після сплати всіх викупних платежів.
Ще одним напрямом реформи було наділення селян землею. У
зв’язку з цим виняткового значення набувало питання про розмір земельних
наділів, які одержували селяни. Автори законодавчих актів про реформу виходили
з того, що селянин повинен одержати землі рівно стільки, скільки необхідно, щоб
прив’язати його до села, не допустити пролетарізації і переїзду в місто. Іншими
словами, землі наділяли стільки, щоб її селянину не вистачало, тобто щоб він
був прив’язаний до поміщицького господарства, вимушений йти в кабалу. Як
наслідок, тільки 4,8% селян отримали наділи в розмірі, що забезпечував
прожитковий мінімум. В основній лее масі селяни одержали землі менше, ніж вони
мали до реформи.
Стаття 3 Загального положення про селян, які вийшли з
кріпосної залежності, проголошувала: «Помещики, сохраняя право собственности на
все принадлежащие им земли, предоставляют за установленные повинности в
постоянное пользование крестьян усадебную их оседлость и сверх того, для
обеспечения их быта и для выполнения их обязанностей пред правительством и
помещиком, то количество полевой земли и других угодий, которое определяется
на основаниях, указанных в местных положениях». Остаточне вирішення питань про
розміри земельних наділів і повинності залежало від добровільної угоди між
селянами і поміщиком- 3 цією метою і був утворений інститут мирових
посередників, покликаних примирити інтереси сторін. Однак цілком зрозуміло, що
добровільної угоди між селянами і поміщиками з цього питання не могло бути.
Тому закон одночасно встановлював досить визначені норми розміру наділів,
максимально забезпечуючи при цьому інтереси поміщиків окремих губерній і
повітів. Там, де земля давала невеликий прибуток, установлювалися дещо більші
норми наділів, бо поміщику було вигідніше одержати викуп за землю, ніж вести
своє господарство, і, навпаки, в місцевостях, де земля була кращої якості,
більша її частина залишалася у власності поміщиків, а селянам виділялися
мінімальні ділянки, часто значно менші за ті, якими вони користувалися до
реформи.
Тому в Україні, де в більшості місцевостей земля родюча,
встановлювалися невеликі розміри селянських наділів, значно менші
дореформених. Вони визначалися трьома місцевими Положеннями, які враховували
специфіку поземельних відносин у різних районах України. Зокрема, губернії
Катеринославська, Херсонська і частково Таврійська, а також деякі повіти
Харківської і Чернігівської губерній згідно з одним із місцевих «Положений»
поділялися на три основні смуги: нечорноземну, чорноземну й степову. Ці смуги
додатково поділялися на місцевості, для кожної з яких визначався розмір наділу
на селянську душу, в який входили як присадибні ділянки, так і орні, сінокосні
землі і пасовиська. Для губерній степової смуги — Катеринославської,
Таврійської і Херсонської — встановлювався єдиний так званий указний наділ,
розмір якого в різних місцевостях коливався від 3 до 6,5 десятин на ревізьку
душу. У повітах Харківської і Чернігівської губерній, де переважало общинне
землекористування, розміри наділів становили: вищий — від 3 до 4,5 десятини і
нижчий — від 1 до 1,5 десятини. Якщо дореформе-ний наділ перевищував
установлені норми, поміщику надавалося право відрізати надлишок на свою
користь. Це він міг зробити й тоді, коли після виділення селянам землі, у
нього залишалося на Лівобережжі менше третини, а на Півдні — менше половини земельної
площі, що належала йому до 19 лютого 1861 р.
Крім того, Положення передбачало й іншу можливість обмеження
селянського наділу. Наприклад, якщо сільська община виявляла бажання викупити
землю у власність, поміщик мав право відрізати собі дві третини наділу. Він
також міг за домовленістю з селянами виділити їм безплатно лише четверту
частину вищого або указного наділу, а решту землі залишити собі. Крім того,
поміщикам надавалися широкі права в перенесенні садиб без згоди селян, а також
заміни їхніх присадибних і польових наділів.
Певні відмінності мало Місцеве положення про поземельне
упорядкування селян, поселених на поміщицьких землях губерній: Чернігівської,
Полтавської та частини Харківської. Його специфіка полягала в тому, що в основу
наділення селян землею був покладений принцип спадкоємно-сімейного
землекористування. Земля розподілялася в межах сільської общини не на
зрівняльних засадах з періодичними переділами, як це робилося за общинної форми
землекористування, а на основі сімейних ділянок, що складалися з садиби та
польового наділу, або тільки з садиби. Вищий наділ на душу, залежно від
місцевості, коливався від 2,75 до 4,5 десятин, нижчий становив половину
вищого. При цьому, якщо існуючий селянський наділ перевищував вищий розмір
наділу, розрахованого на всю селянську общину, то поміщику дозволялося
відрізати цей надлишок у своє безпосереднє розпорядження. Якщо після надання
землі в користування селян у розпорядженні поміщика залишалося менше однієї
третини загальної кількості угідь, що йому належали, то він міг утримувати у
своєму безпосередньому розпорядженні до третини всієї кількості угідь.
Унаслідок реформи українські селяни втратили 1 млн десятин
землі, або понад 15% загальної площі земель, які раніше перебували у їхньому
користуванні. 94% колишніх поміщицьких селян одержали наділи, менші за п’ять
десятин, що було нижче норми середнього прожиткового мінімуму. 344 тис. селян
відпускалися на волю без землі або з наділом до 1,5 десятин на ревізьку душу.
Найгірше забезпечувалися землею колишні поміщицькі селяни Полтавської,
Катеринославської та Харківської губерній, де на одну ревізьку душу припадало
від 1,1 до 1,9 десятин. Не набагато кращою була ситуація в Подільській (2
десятини), Київській (2,1 десятини) та Чернігівській (2,4 десятини) губерніях.
Загалом у Полтавській і Катеринославській губерніях селяни втратили внаслідок
реформи 40% своїх колишніх наділів, а в Харківській — 31%.
На Правобережній Україні діяло особливе Місцеве положення
про поземельне упорядкування селян, поселених на поміщицьких землях у
Київській, Подільській та Волинській губерніях. Його основу становили дані так
званої інвентарної реформи, яку царат насильно здійснив у цих губерніях у
1847—1848 pp., зробивши спробу законодавчо врегулювати взаємовідносини
поміщиків і кріпосних селян. Під час реформи в кожному поміщицькому маєтку
вводилася інвентарна книга, в якій фіксувалися розміри наділів, а також норми
панщини та інших селянських повинностей. Визначав ці норми сам поміщик, вся
земельна власність якого залишалася недоторканою. Тепер відповідно до даного
Положення за селянами визнавалося право на одержання повного інвентарного
наділу. В тому разі, коли фактичний наділ був меншим за інвентарний, селянам
дозволялося подавати мировому посереднику клопотання про повернення в їхнє
користування відрізаної поміщиком мирської землі. Однак цю можливість селянам
реалізувати було далеко не просто: по-перше, клопотання приймалися тільки від
імені всього сільського товариства; по-друге, була потрібна наявність певних
доказів про зменшення поміщиками розміру інвентарного наділу. Спір остаточно
вирішувався губернським з селянських справ присутствієм.
Ще одним важливим принципом реформи була платність визволення
селян. З самого початку ні в кого з авторів реформи не було сумніву, що
поміщики мають одержати компенсацію за втрату ними колишнього статусу. Спосіб,
за допомогою якого уряд замаскував викуп селянської волі, був такий. Замість
того, щоб брати за землю ринкову вартість, навіть з певною націнкою, автори
реформи вирішили визначати цю ціну через оброк, який зовсім не відповідав
реальній вартості землі. Оброк був значно вищим в нечорноземних губерніях, де
вартість землі була меншою. Тому під час викупу наділу селяни платили, як
правило, ціну, яка не тільки була вищою за ринкову, а й набагато перевищувала
можливу прибутковість землі.
Порядок проведення викупної операції визначався у спеціальному
Положенні про викуп селянами, які вийшли з кріпосної залежності, їх садибної
осілості і про сприяння уряду придбанню селянами у власність польових угідь.
Відповідно до цього документа селянам, які вийшли з кріпосної залежності,
надавалося право викуповувати у власність свою садибну осілість.
Зробити це можна було в будь-який час, сплативши борги з
оброчних платежів і домовившись з поміщиком, про срок та суму викупу. Що
стосується польових наділів, то вони могли перейти у власність селян не інакше,
як за згодою поміщика. Причому це могло відбутися навіть всупереч бажанню
общини.
Якщо викуп здійснювався за добровільною домовленістю між
селянами і поміщиками, він оформлявся спеціальною викупною угодою, якщо за
односторонньою вимогою поміщика — викупним актом. У цих викупних документах
вказувалися, з одного боку, розмір земельного наділу, що переходив у власність
селянської общини, з іншого — сума викупу.
Прийняття оброку за основу під час обчислення викупної ‘
суми свідчило про бажання авторів реформи зберегти незмінними дореформені
доходи поміщиків, тільки в новій правовій формі. Положення виходило з того, що
викупна сума мала бути такою, щоб, будучи покладеною в банк за умови 6% річних,
давала у вигляді цих процентів колишній, звичний для кріпосника оброк. Тому
викупна сума для певної селянської общини визначалася шляхом капіталізації
встановленого для даної місцевості оброку, для чого розмір річного оброку
множився на 16/з . Отже, за основу викупної операції брався не
капіталістичний, а колишній феодальний критерій.
Цілком зрозуміло, що селяни не могли сплатити відразу величезні
суми, які хотіли від них одержати поміщики. «Сприяння» поміщикам надала
держава зі своїм могутнім апаратом примусу, здійснивши так звану «викупну
операцію».
Юридично ця операція мала вигляд надання державним банком
кредиту селянину для придбання ним землі. Однак гроші (у вигляді 5% державних
банківських білетів, викупних свідоцтв та певної суми готівкою) видавали не
селянам, а поміщикам. Тому виділені державою кошти, які називали позикою
селянам для викупу своїх наділів, насправді були позикою поміщикам. Вважалося,
що після того, як селянин придбав землю у поміщика, колишні правовідносини з
ним припинялися. Тепер селянин вступав у нові правовідносини з державою —
кредитні. З цього часу він зобов’язувався погашати свій борг державі в
розстрочку протягом 49 років, вносячи щорічно 6% загальної суми позики. При
цьому виявлялося, що проценти, які тривалий час стягувалися з селянина, значно
перевищували щорічні внески в рахунок погашення позики. Крім того, щоб
одержати викупну позику, селянин мусив перейти на оброк, а також внести в касу
повітового державного казначейства додатковий платіж, що дорівнював різниці
між викупною сумою і викупною позикою, яка становила 20% викупної суми у разі
викупу усього наділу і 25% — якщо наділ був неповним.
Вся ця грабіжницька викупна операція й призвела до того, що
на момент припинення викупних платежів (вони були припинені достроково під час
першої російської революції) селяни вже сплатили суму, яка в кілька разів
перевищувала реальну вартість одержаної ними землі. Так, якщо ціна селянської
землі в Україні за цінами продажу 1854—1858 pp. дорівнювала 128 млн крб., то поміщики
одержали за неї 165,6 млн крб.
Під час визволення окремих категорій кріпосного селянства
застосовувалися особливі правила, що враховували специфіку їхнього становища.
Про це свідчить Положення про устрій двірських людей, які вийшли з кріпосної
залежності. Відповідно до цього акта двірські люди «приобретали все права
личные, семейственные и по имуществу, предоставляемые крестьянам, вышедшим из
крепостной зависимости». За надану їм особисту волю «дворовые люди обязаны в
течение двух лет платить своим владельцам оброк» або служити їм, «оставаясь в
полном, на основании законов, повиновении владельцев».
Упродовж двох років, доки тривала обов’язкова служба двір~
ських людей, вони одержували від володільців те ж саме утримання
(продовольство, одяг, приміщення), що й раніше, а також грошове жалування на
розсуд самого господаря. Після перебігу цього строку з дня затвердження Положення
двірські люди звільнялися назавжди від будь-яких обов’язків щодо своїх
володільців. «С этого времени все отношения между ними могут быть определяемы
не иначе как добровольными условиями».
Можливості отримання землі двірськими людьми були вкрай
обмеженими. Відповідно до Положення, право на участь у користуванні польовим
наділом на однакових з селянами підставах надавалося тільки тим двірським
людям, які до оприлюднення указу 2 березня 1858 р. мали польовий наділ або,
влаштовуючись до поміщика «в услужіння» чи займаючи господарську посаду не
переставали користуватися наділом чи виконувати надільну повинність під час
обробітку орних ланів. Решта двірських людей не наділялася ні польовими
наділами, ні присадибними ділянками. їх відпускали на волю без землі і взагалі
без будь-якої винагороди. Причому поміщик, якщо йому було це вигідно, міг
відпустити своїх двірських людей достроково навіть всупереч їхньому бажанню.
Не менш важкі умови виходу з кріпосної залежності було
встановлено і для селян, котрі були кріпаками дрібнопомісних власників. До них
належали поміщики, які мали менш як 21 ревізьку душу чоловічої статі й обмежену
кількість землі. Прагнучи матеріально підтримати цей прошарок дворянства, уряд
створював для них пільгові умови відпускання селян на волю. Вони були зафіксовані
в особливих «Дополнительных правилах об устройстве крестьян, водворенных в
имениях мелкопоместных владельцев, и о пособии сим владельцам».
Чинність цих Додаткових правил поширювалася в Україні на тих
дрібнопомісних поміщиків південних губерній, які мали менш як 75 душевих
наділів вищого або указного розміру. На Лівобережній Україні ця межа
дорівнювала 60 душевим наділам вищого розміру. І нарешті, в губерніях
Київській, Подільській та Волинській дрібнопомісними власниками вважалися ті,
які володіли менш як 40 ділянками корінного наділу.
Поземельне упорядкування селян дрібнопомісних власників
передбачало наділення землею тільки тих із них, які користувалися землею до
визволення. Це означало, якщо напередодні реформи поміщик забирав у селянина
наділ, переводив його на «місячину» або в двірські, то такий селянин
позбавлявся права на одержання земельного наділу. Дрібнопомісні поміщики
звільнялися від прирізки землі селянам навіть в тому разі, коли їхні наділи не
досягали нижчої норми, встановленої для даної місцевості.
Прагнучи полегшити поземельне упорядкування селян дрібнопомісних
власників, Додаткові правила надавали селянам, не наділеним землею, право
протягом двох років переселятися на казенні землі. Однак реалізувати це право
було дуже важко, бо переселятися дозволялося тільки в такі казенні селища, де
на кожну ревізьку душу припадало не менше 8 десятин у малоземельних повітах і
15 десятин — у багатоземельних. Селянам дрібнопомісного маєтку, які
користувалися земельними наділами, також дозволялося «водворяться на казенных
землях» або скористатися пільгами для двірських людей на загальних підставах. В
обох випадках земля, що була в користуванні селян, після їх переселення
негайно поверталася поміщикам у їхнє довічне розпорядження. І нарешті,
дрібнопомісним власникам надавалося право безпосередньо передавати селян з
їхніми наділами в скарбницю за певну винагоро-ДУ — суму капіталізованого
оброку.
Становище так званих фабричних селян (так називалися селяни,
які відпрацьовували панщину на поміщицьких або посесійних фабриках та заводах)
регулювалося особливими «Дополнительными правилами о приписанных к частным
горным заводам людях ведомства Министерства финансов». Такі селяни з моменту
укладання статутної грамоти, але не пізніше двох років від дня проголошення
законів про реформу, переводилися на оброк. Дореформені наділи і присадибні
ділянки вони могли викупити на тих же умовах, що й інші групи населення. Якщо
ж фабричні селяни не мали наділів, вони звільнялися від кріпосної залежності на
умовах двірських людей. Дещо своєрідними були умови звільнення гірничозаводських
робітників. їх поділяли на два стани: 1) майстрових і 2) селянських
робітників. Заводські майстрові, тобто ті, хто виконував технічні
гірничозаводські роботи, що вимагали певної кваліфікації, звільнялися з садибою
і польовим наділом, який не міг перевищувати встановлених Додатковими
правилами розмірів. Селянські робітники, які виконували різні допоміжні
роботи, протягом трьох років переводилися на оброк. За надані угіддя майстрові
сплачували оброк в касу заводу. Ті з них, які мали садибу й польовий наділ,
продовжували ними користуватися, а ті, хто їх не мав, прирівнювалося до
двірських селян.
Ставши на шлях скасування кріпосного права, уряд поширив основні
положення реформи 1861 р. на удільних та державних селян. Згідно зі
спеціальним Положенням від 26 червня 1863 р. усі удільні селяни протягом двох
років переводилися до розряду се-лян-власників. їм надавалося право негайного
викупу наділу, що значився за ними у табелях поземельного збору податків. У тих
селах, де такого табеля не було, розмір наділу визначався за вищою або указною
нормою, встановленою для даної місцевості. Якщо селянин користувався наділом,
меншим за цю норму, за ним закріплювався зменшений наділ. Усі інші питання
вирішувалися на основі принципів, установлених для колишніх поміщицьких селян.
Розроблення проектів законів про державних селян затягнулося
на кілька років. Це було пов’язано із польським повстанням 1863—1864 pp. і
проведенням додаткових реформ у Литві, Білорусії та на Правобережній Україні.
Закони, що стосувалися державних селян, були опубліковані лише 18 січня та 24
листопада 1866 р. За першим з них селяни вилучалися з відання міністерства
державного майна і підпорядковувалися в адміністративному відношенні загальним
губернським, повітовим і місцевим селянським установам, створеним відповідно до
реформи 1861 р. 24 листопада 1866 р. було прийнято інший закон, що визначав
порядок поземельного устрою державних селян, яких в Україні налічувалося 5,2
млн душ. За цим законом державні селяни дістали однаковий правовий статус з
колишніми поміщицькими селянами. Однак для них вводилися тяжчі умови викупу
землі. Викуп дозволявся тільки одноразовий з повною сплатою суми. Ніяких кредитів
державним селянам не надавалося. За ними закріплювалися ті землі та угіддя, що
перебували в їхньому користуванні, але не більше 8 десятин на ревізьку душу в
малоземельних і 15 десятин — в багатоземельних місцевостях. Селянські наділи
обкладалися щорічно державним оброчним податком, розмір якого в багатьох
місцевостях України зріс на 10—15%. Охороняючи фіскальні інтереси держави,
закон зберігав общинну форму землеволодіння, яка передбачала колективну
відповідальність усіх членів громади за несплату податків. Слід зазначити, що
ця система вводилася і там, де раніше громад не було. Розмір відведеної общині
землі і державного оброчного податку фіксувався в спеціальних записах, на
складання і набуття чинності якими був установлений шестирічний строк.
Специфіка реалізації реформи на Правобережній Україні полягала
в тому, що тут вводився обов’язковий викуп державними селянами земельних
наділів. Під час визначення розміру щорічних викупних платежів за основу була
взята збільшена на 10% сума оброчного податку, встановлена спеціальними
люстраційними комісіями (цю суму селяни мусили вносити у скарбницю в
постійному і незмінному розмірі до 1 січня 1913 p.). Селяни Лівобережної та
Правобережної України переводилися на обов’язковий викуп лише законом 1886 р. Отже,
тільки з цього часу вони ставали селянами-власниками. Протягом невизначеного
строку більшість удільних і державних селян перебувала у проміжному стані між
тимчасовозобов’язаними і селянами-власниками. Зберігалося виконання цими
розрядами селян ряду феодальних повинностей (передусім сплати оброчного
податку), які прирікали їх на розорення та пригноблення.
Несприятливі наслідки реформи 1861 р. були різноманітними:
наділи селян зменшилися порівняно з дореформеними, а платежі, порівняно з
колишнім оброком, зросли; община фактично втратила свої права на користування
лісами, луками, водоймищами тощо.
Водночас поряд з окремими несприятливими наслідками реформи,
визначальним у ній був її буржуазний характер. Незважаючи на збереження
численних кріпосницьких пережитків, на свою незавершеність, селянська реформа
була за своїм характером буржуазною. Вона підірвала монопольне право дворян на
землю і створила умови для розвитку буржуазного землевласництва, скасувала
особисту залежність селянства від поміщиків і відкрила широкі можливості для
формування армії резервної робочої сили, необхідної для розвитку промисловості,
транспорту, капіталістичного сільського господарства, стала значним кроком
уперед на шляху перетворення феодального права в буржуазне.
Важливим результатом реформи 1861 р. було подальше розширення
внутрішнього і зовнішнього ринків, залучення у сферу товарно-грошових відносин
не тільки промисловиків і великих землевласників, а й основної маси селянства.
Отже, реформа 1861 р. сприяла швидшому розвиткові капіталізму в усіх сферах
суспільного виробництва.
В Україні, як і в центральних районах Росії, сповна
виявилися усі ці риси. Утвердження нового капіталістичного суспільно-економічного
ладу тут також означало інтенсивний розвиток усієї економіки — промисловості,
сільського господарства, торгівлі тощо.
Уже з другої половини 60-х років XIX ст. в Україні починається
швидкий розвиток фабрично-заводської промисловості, що поглинала дрібнотоварне
й мануфактурне виробництво. Загалом розвиток капіталізму в промисловості
України йшов швидкими темпами, що сприяло перетворенню України, особливо її
Півдня, в один з найбільш промислово-розвинутих районів країни.
Про високі темпи промислового розвитку свідчать такі дані:
якщо у 1869 р. в Україні налічувалося 3712 промислових і кустарно-ремісничих
підприємств, то у 1900 р. — 5301.
Початок капіталістичної індустріалізації характеризувався
прямим втручанням держави в економіку, зокрема у формі фінансування
залізничного транспорту, прямої підтримки галузей, що мали загальноросійське
значення (металургія, машинобудування). Інтенсивне залізничне будівництво
70—80-х років сприяло більшому відкриттю внутрішнього ринку для фабричної
промисловості, розвиткові нових галузей рейкопрокатного виробництва, транспортного
машинобудування та ін.
Селянська реформа 1861 р. створила джерело дешевої робочої
сили, забезпечила надзвичайно високу норму її експлуатації. Це приваблювало
іноземний капітал, який залучався до розвитку великої машинної індустрії через
скуповування акцій російських компаній, фінансування вітчизняних підприємств
тощо.
Все це обумовило досить швидкі темпи промислового розвитку
і в Росії, і в Україні.
Уже в 60-х — на початку 80-х років відбулися зміни в структурі
промисловості України: суконні, полотняні галузі поміщицької промисловості,
вотчинні мануфактури займають другорядні позиції або зовсім припиняють своє
існування, зате зростає видобування кам’яного вугілля, розвивається металургія
і машинобудування.
Найбільшими районами розвитку металообробної та машинобудівної
промисловості в Україні були Херсонська, Харківська, Катеринославська та
Київська губернії. З кінця 60-х років почався швидкий розквіт вугільної
промисловості Донбасу. Особливого розмаху капіталістичне підприємництво набуло
у зв’язку з будівництвом залізничних шляхів, що перетинали Південь України. У
1872 р. англійський підприємець Джон Хьюз (Юз) побудував у Бахмутсь-кому повіті
великий металургійний завод, поблизу якого виросло робітниче селище Юзівка
(нині Донецьк).
У 60—80-ті роки Україна стає головним центром харчової
промисловості в усій Російській імперії. Особливо технічно розвинутими
галузями були цукрова, спиртогорілчана, борошномельна.
Районами цукроваріння загальноросійського значення були
Київщина і Поділля. На початку 90-х років на Правобережжі і Харківщині діяло
понад 150 цукрових заводів, які виробляли близько 21 млн пудів цукру (85%
загальноросійського виробництва). У1887 р. у Києві відбувся з’їзд власників
цукрових заводів, на якому було утворено Синдикат цукрозаводчиків.
Донецький басейн став головною вугільною базою Російської
імперії. Наприкінці XIX ст. Україна постачала 20 млн тонн вугілля щорічно, що
становило 70% цієї продукції Російської імперії. Важливе значення мало
створення в Україні власної залізорудної бази, У середині 80-х років основним
районом видобування руди стало Криворіжжя. В Україні було побудовано чотири
великих металургійних заводи, частка яких у загальному виробництві Російської
імперії досягла 40,7%, в той час як Урал давав лише 35,8%. Отже, відтісняючи
Урал, Південь України перетворюється в основну вугільно-металургійну базу.
В Україні відбувалося швидке зростання капіталістичної машинобудівної
промисловості. Україна стає головним районом сільськогосподарського
машинобудування, найбільшими центрами якого були Харків, Катеринослав, Київ,
Одеса, Олександрівськ.
До середини 90-х років в Україні склалися промислові райони
загальноросійського значення: Правобережжя — з розвинутою цукровою та іншими
галузями харчової промисловості, а також машинобудуванням; Південь, який
поділявся на Криворізько-Прид-ніпровський район з розвинутою залізорудною та
марганцевою промисловістю, металургією та машинобудуванням і Донбас — з
розвинутою вугільною, металургійною промисловістю. Слід ще виокремити
Харківський район (машинобудування, цукрова промисловість) та
Одесько-Миколаївський (машинобудування, суднобудування, харчова
промисловість).
Розвиток капіталізму супроводжувався в Україні швидким
зростанням міст і міського населення. Саме в містах розвивалися промисловість і
торгівля, працювала значна кількість ремісників.
Узагалі з 1863 до 1897 р. чисельність міських жителів в
Україні зросла з 1461,6 тис. до 2988,1 тис. осіб. Такі міста, як Київ, Харків,
Катеринослав, Одеса, Херсон, Миколаїв та ін., стали не тільки значними
промисловими центрами, а й великими культурними одиницями. У цих містах
засновувалися торговельні біржі, здійснювалися оптові торговельні операції,
налагоджувалася кредитна система, створювалися торговельні фірми. Центром
оптової ярмаркової торгівлі став Харків, яскраво виражений торговельний
характер мали Полтава, Житомир та ін.
Швидкий розвиток капіталістичної промисловості, зростання
міського населення, розширення внутрішнього ринку, збільшення зовнішньої
торгівлі впливали на характер і структуру сільськогосподарського виробництва.
Долаючи пережитки кріпосництва у вигляді поміщицьких латифундій, відробітків,
викупних платежів тощо, капіталістичні відносини поширювалися на всі галузі
сільського господарства, викликаючи зміни як у формах земельної власності, так
і у взаємовідносинах різних соціальних груп у процесі виробництва.
Землеробство України впродовж пореформеного періоду все більше втягувалося в
торговельний оборот і поступово перетворювалося в капіталістичне.
У другій половині XIX ст. в Україні відбувалися корінні
зміни в розподілі земельної власності. З 1863 р. до 1902 р. у ринковий обіг в
Україні надійшло понад 25,6 млн десятин приватновласницької землі. Незважаючи
на збереження поміщицьких прав на володіння землею, відбувалося активне
витіснення дворянського землеволодіння буржуазним. Дворянська земля переходила
в руки купців, духовенства, багатих селян. За час з 1877 р. до 1905 р. заможні
селяни придбали у дворян близько 4,5 млн десятин, збільшивши своє
землеволодіння майже в чотири рази. Головну ініціативу у цьому відношенні
виявило багате селянство степової України.
Отже, капіталізм, розвиваючись у глибину і в ширину, поступово
знищував залишки феодальних форм землевласництва. У процесі капіталістичного
розвитку земля дедалі більше втягувалася в ринковий обіг, перетворюючись у
товар.
Створення буржуазної земельної власності як нової форми
землеволодіння неминуче вело до суттєвих змін у матеріально-технічній базі
сільського господарства України, насамперед у знаряддях праці, які
поновлювалися протягом усього пореформеного періоду. Цьому сприяли, з одного
боку, імпорт в Україну і Росію сільськогосподарської техніки з розвинутіших у
промисловому відношенні західноєвропейських країн, з іншого боку — прогрес
власного українського сільськогосподарського машинобудування.
Виробництво сільськогосподарської техніки (молотилок, жаток,
плугів) зросло на Півдні України протягом 1870—1890 pp. у 12 разів. Причому
сільськогосподарська техніка поступово впроваджувалася і в заможних селянських
господарствах, зокрема, на фермах колоністів і багатіїв, найпоширеніших у
південних губерніях та деяких інших місцевостях України.
Відбувалося швидке збільшення посівних площ, зростало виробництво
пшениці й цукру в селянських господарствах. У 1896— 1900 pp. в Україні в
середньому збирали 88,8 млн четвертин зернових, у тому числі в поміщицьких
економіях — 40,2 млн і в селянських господарствах — 48,6 млн четвертин
зернових. Значна частина зерна реалізовувалася на ринку.
Зміни у суспільному ладі в пореформений період. Скасування
кріпосного права, утвердження приватної власності і розвиток капіталістичних
відносин викликали серйозні зміни у суспільному ладі і України, і Росії.
Починається розклад колишніх станів феодального суспільства, яким доводилося
пристосовуватися до нових умов капіталістичного розвитку. З’являються нові
суспільні класи, які прагнуть посісти своє місце у соціальній структурі
суспільства.
Ці процеси знайшли своє відображення у Зводі законів Російської
імперії, який поділяв усе населення на чотири головні групи людей: 1)
дворянство, 2) духовенство, 3) міські обивателі, 4) сільські обивателі.
Стосовно цієї градації і визначалися «права стану» для кожної з цих груп з
урахуванням змін, що відбувалися у цей час.
Селянство, віднесене пореформеним законодавством до розряду
сільських обивателів, зазнало найбільших змін свого правового статусу.
Згідно із Загальним положенням про селян, які вийшли з
кріпосної залежності, селянам і двірським людям надавалися права стану вільних
сільських обивателів як особисті, так майнові. Іншими словами, селяни
включалися в категорію вільних сільських обивателів. Це означало, що колишній
кріпосний селянин, у якого раніше поміщик міг відібрати усе його майно, а його
самого продати, віддати у заставу, подарувати, програти в карти, здати поза
чергою в рекрути, без усякої з боку селянина вини заслати до Сибіру, не тільки
дістав можливість вільно розпоряджатися своєю особистістю, а й набував чимало
інших особистих і майнових прав.
Особисті права. Особливу значущість мало надання селянам
особистої волі. Як зазначалося у Правилах про порядок введення в дію Положень
про селян, які вийшли з кріпосної залежності, вже з моменту оприлюднення
Положень, ще до набуття чинності статутних грамот селянам надавалися досить
суттєві особисті права: можливість брати шлюб і користуватися усіма сімейними
правами на підставі загальних узаконень, не питаючи попередньої згоди поміщика,
як це було раніше. Поміщики з цього часу втрачали право переселяти селян з
одних земель на інші (переселення могло відбутися лише на підставі правил,
установлених місцевими Положеннями); віддавати селян і двірських людей
стороннім особам в услу-жіння або для іншої роботи, а також віддавати
малолітніх дітей селян для навчання ремісництву або на виховання без згоди
їхніх батьків; віддавати селян і двірських людей без належного дозволу у
виправні установи або в розпорядження уряду.
Селяни-власники одержували також такі «права за станом»:
брати участь на сходах у складанні мирських вироків і в громадських виборах,
обіймати громадські посади; переходити в інші стани і товариства; поступати на
військову службу і найматися в рекрути на загальній для сільських обивателів
підставі, відлучатися з місця проживання з додержанням правил, установлених
загальними законами; віддавати дітей в загальні навчальні заклади; поступати
«на службу по учебной, ученой и межевой частям» на підставі правил,
установлених для вільних податних станів. Як зазначалося в Загальному
положенні, селяни можуть бути позбавлені прав стану або обмежені в цих правах
лише як за рішенням суду або за вироком товариства.
Права щодо майна вільних селян також були значними. Передусім
селяни дістали можливість викупити у власність їх присадибну осілість, що мала
значну цінність. У губерніях Лівобережної України (Чернігівській, Полтавській,
Харківській) і Правобережної України (Київській, Подільській, Волинській)
згідно з місцевим Положенням до складу селянської присадибної осілості входила
вся земля у межах села або селища, що була під селянськими жилими,
господарськими, промисловими, громадськими та всілякими іншими будівлями.
Поняттям присадибної осілості охоплювалися також розташовані у межах села або
селища селянські городи, сади, коноплянники та інші угіддя. Крім того, за
згодою поміщиків селяни могли понад присадибну осілість придбати у власність,
на підставі загальних законів, польові землі та інші угіддя, відведені їм у
постійне користування.
З моменту підписання Маніфесту 19 лютого 1861 р. та інших
документів реформи селяни мали право придбати у власність рухоме й нерухоме
майно, а також відчужувати його, віддавати в заставу і взагалі розпоряджатися
ним з дотриманням загальних узаконень. Подібні права отримувало й сільське
товариство в цілому, яке, придбавши землі у власність, могло поділити їх між
домогосподарями або залишити ці землі в загальному володінні.
Селяни (як кожен окремо, так і цілими товариствами) дістали
право укладати усілякі дозволені законом договори, зобов’язання тощо: з
приватними особами без обмеження суми з одного й іншого боку; зі скарбницею,
причому щодо предметів селянської промисловості без сплати гільдійських мит, а
з одержанням установленого на торгівлю свідоцтва — щодо різноманітних справ на
загальних для всіх вільних селянських обивателів підставах.
Надавалася свобода торговельно-підприємницької діяльності.
Селяни діставали права, передбачені статутами Торговельним і Фабричним:
займатися торгівлею без одержання торговельних свідоцтв і сплати мита,
відкривати й утримувати на законній підставі фабрики і різні промислові,
торговельні і ремісничі заклади, записуватися в ремісничі цехи того чи іншого
міста (але залишаючись при цьому у своєму званні селянина), займатися ремеслом
у своїх селищах і продавати свої вироби як в селищах, так і в містах; вступати
в гільдії і торговельні розряди.
Селянам Правобережної України надавалося право, не запитуючи
на те особливого дозволу ні у поміщика, ні у товариства, влаштовувати й
утримувати на своїй присадибній землі постоялі двори, промислові і торговельні
заклади.
Усе рухоме майно селян — свійська та робоча худоба, землеробські
знаряддя тощо належали селянам. «Приобретенными в собственность землями
крестьянского надела и выкупленными усадьбами крестьяне пользуются и
распоряжаются как своим достоянием» з тим обмеженням, що впродовж перших
дев’яти років з часу затвердження Загального положення ці землі не могли бути
відчужені або віддані як застава стороннім особам, котрі не належали до
певного сільського товариства. Землі, будинки та інше нерухоме майно (крамниці,
млини тощо), придбані селянами до реформи 19 лютого 1861 р., на ім’я їхніх
поміщиків, визнавалися власністю селян за ствердженням самих поміщиків або за
рішенням мирового посередника на підставі особливих правил.
Під час вирішення питань, пов’язаних із спадкуванням селянського
майна, як і під час вирішення низки інших майнових справ (наприклад, опіки,
розподілу майна між братами, відокремлення одного з них із сім’ї тощо), закон
допускав застосування норм звичаєвого права, чинних у даній місцевості.
Важливі права закріплювалися за селянством у сфері судочинства,
в галузі цивільного і кримінального процесів. Селянам надавалася ціла низка
прав з позовів, скарг, клопотань та суду. У справах цивільних селяни могли
домагатися своїх прав, вчиняти позови та тяжби, відповідати за себе особисто
або через повіреного та ін. У справах кримінальних і поліцейських можна було
подавати скарги й охороняти свої права усіма дозволеними способами, бути свідками
і поручителями. Характерно, що селяни дістали право позову і скарги не тільки
на сторонніх осіб, а й на власника землі, на якій вони були поселені, тобто на
свого колишнього поміщика.
Селяни не могли бути піддані жодному покаранню інакше як за
вироком суду або за законним розпорядженням поставлених над ними урядових та
громадських властей. Передбачався судовий порядок розгляду спорів між
селянами, проте дозволялося звертатися і до поміщика, якщо вони того бажали.
Взагалі, втручання поміщика у справи селян зберігалося впродовж
тривалого часу. На період тимчасовозобов’язаного стану зберігалося, наприклад,
право вотчинної поліції поміщика. Він мав право бути присутнім, якщо побажає,
під час слідства щодо селян за провини і злочини. Від поміщика залежала видача
паспортів селянам, які йшли на заробітки.
Отже, і після звільнення селяни залишалися відособленим
нижчим податним станом, який був зобов’язаний сплачувати подушну подать,
відбувати державні повинності, в тому числі (до реформи 1874 р.) і рекрутську.
І все-таки надання селянам як особистих прав, так і майнових відкривало простір
селянському підприємництву, створювало сприятливіші умови для розвитку
капіталізму.
Правовий статус селянства не залишався незмінним. На нього
вплинули наступні буржуазні реформи. Внаслідок проведення земської реформи
1864 р. селяни шести українських губерній — Харківської, Полтавської,
Чернігівської, Херсонської, Катеринославської і Таврійської — дістали
можливість обирати гласних земських повітових зборів. За судовою реформою 1864
р. селяни, які прослужили не менше восьми років у сільській адміністрації,
могли стати присяжними засідателями. І нарешті, військова реформа 1874 р. замінила
для селян рекрутську повинність військовою.
Усі ці перетворення не тільки розширювали права селян, а й
сприяли консолідації селянства, стиранню відмінностей між колишніми
поміщицькими, удільними та державними селянами. Щоправда, в період контрреформ
законом від 12 липня 1889 р. цивільно-правова дієздатність селян була
поставлена в залежність від запроваджених за цим законом земських дільничних
начальників.
Дворянство. Селянська реформа 1861 р. підірвала феодальні
основи суспільства (монополію поміщиків на землю, на працю се-лян-кріпаків),
однак водночас вона зберегла і привілеї, і політичну владу у дворянства.
«Свод законов Российской империи», як і раніше, ставив дворянство
на перше місце в переліку станів, зберігаючи за ним звання «благородного».
Одночасно вищий стан імперії не був чимось однорідним. Якщо наприкінці XIX ст.
поділ дворянства на розряди втратив своє практичне значення, то розбіжність між
потомственим дворянством і особистим, навпаки, навіть посилилася. Причому ядром
стану було потомствене дворянство, особисті дворяни мали значно менше прав. Що
стосується українського дворянства, то воно в правах і привілеях було повністю
урівнене з російським. Щоправда, національний склад дворянства помітно
змінився у зв’язку зі збільшенням в Україні числа російських поміщиків, які
придба-вали тут землі на встановлених царським урядом пільгових умовах.
Чиновникам-дворянам і поміщикам з центральних губерній Росії надавалися
особливо вигідні умови придбання у власність та оренду земель Правобережної
України.
У пореформений період відбувається поділ дворянства на дві
верстви. Певна частина поміщиків і в Україні, і в Росії стала на шлях
перебудови свого господарства на капіталістичній основі, брала участь у
розвитку окремих галузей виробництва. В Україні — насамперед з переробленням
сільськогосподарської продукції, при цьому поміщики перетворювались у велику
землевласницьку буржуазію. Але значна частина середніх і дрібних поміщиків не
змогла пристосуватися до нових умов. Великі суми, одержані як «викуп» за
земельні наділи, вони не змогли використати для поліпшення і перебудови свого
господарства. Існуючи на відсотки від капіталу, практикуючи відробну систему як
основу свого господарювання, ці поміщики часто були вимушені продавати свою
землю. Кризу такого поміщицького господарства посилювало «перевиробництво»
пшениці в Північній Америці, Аргентині, Канаді. Ціни на пшеницю на російському
ринку падали, і тому багато поміщицьких маєтків було продано, в тому числі й
селянам. З кінця 70-х років особливий розмах набув розпродаж землі на
Лівобережній Україні. Як наслідок, якщо у 1877 р. дворянству належало 16 млн
десятин, то у 1892 р. — вже тільки 12,2 млн десятини.
Втім, це зовсім не означало втрати дворянством панівного становища
в економічному житті країни. Помісне дворянство зберігало в своїх руках
величезну земельну площу, значні кошти у вигляді викупних платежів, іпотечних
позик, доходів від здавання землі в оренду тощо. Зберігалися права земельних
власників на надра землі. Величезну допомогу надавав заснований у 1885 р. «для
поддержания землевладения потомственного дворянства» Державний земельний банк,
який надавав на пільгових умовах довгострокові позики під заставу маєтків
представникам цього дворянства. Економічну могутність дворянського стану
збільшували й доходи від капіталістичного підприємництва.
Колишні пільги і привілеї дворянства не тільки збереглися, а
й доповнилися новими. Дворянин користується усіма правами і перевагами свого
звання, — стверджував закон. Без суду його не могли позбавити ні життя, ні прав
стану. Дворянин звільнявся від будь-якого тілесного покарання, від особистих
податей. Потомствений дворянин міг «приобретать законными способами все без
изъятия роды имуществ движимых и недвижимых».
Дворянство зберігало свою корпоративну організацію, складаючи
в кожній губернії окреме дворянське товариство. Очолювались вони губернськими
та повітовими зборами, куди входили тільки потомствені дворяни. Особливо значну
роль відігравали губернські збори, на яких дворянство обирало зі свого
середовища деяких місцевих губернських та повітових чиновників. Наприклад, у
Полтавській і Чернігівській губерніях дворянством обиралися голови і члени межових
палат і комісій. Як було сказано в «Своде законов Российской империи»,
«дворянству дозволяется назначать в разные, от выборов его зависящие
должности, и находящихся в государственной гражданской службе чиновников».
Найвищий стан у пореформений період зберігав командні позиції
в державному апараті. Посадовим привілеям дворян російське законодавство
приділяло особливу увагу, приписуючи усім урядовим органам заохочувати молодих
дворян до вступу на державну службу. Помісне і служиле дворянство призначалося
на вищі державні посади. їх представники були членами Державної Ради,
міністрами, губернаторами, обіймали впливові посади в придворних відомствах та
ін., у певний спосіб впливаючи на характер діяльності російської бюрократії.
Військова служба дворянства і в пореформені роки за традицією
продовжувала вважатися найпочеснішою. Цього погляду дотримувався і уряд.
«Покликанням, що історично склалося, нашого дворянства завжди було служіння
державі, — зазначала у 1898 р. Особлива нарада у справах дворянського стану, —
причому головним поприщем цього служіння споконвіку була служба військова. У
давнину майже весь корпус офіцерів складався з дворян». Для дворян, які
закінчили військову кар’єру, як і колись, широко практикувалося призначення на
вищі цивільні посади.
Військові перетворення у пореформеній Росії і, зокрема, реорганізація
підготовки офіцерського корпусу, не знищили станові привілеї та пільги
дворянства. Так, засновані у 1864 р. військові гімназії мали переважно
станово-дворянський характер. Згідно з Положенням 1866 p., мета їх полягала в
тому, щоб «надати дітям дворян, які призначаються на військову службу,
підготовчу загальну освіту» і підготувати їх до вступу в училища. Випускники
таких військових гімназій у першу чергу і без іспитів зараховувалися до
військових училищ. При цьому дворянські товариства продовжували утримувати за
собою ще до 1861 р. певну кількість вакантних місць для дворянських
стипендіатів. Перетворення у 1882 р. військових гімназій в кадетські корпуси
не змінило становища, бо кількість дітей осіб вищого стану досягала тут 80%, а
в Пажеському корпусі частка вихованців з потомствених дворян досягла 100%.
Частка потомствених дворян у загальній чисельності класних
чиновників системи місцевого управління становила наприкінці XIX ст. близько
30%. При цьому в руках представників дворянства зосереджувалися майже всі
відповідальні посади. Ця ланка управління в галузях, найближчих до інтересів
помісного дворянства, перебувала під впливом і навіть в певній залежності від
дворянських товариств, що становило вельми важливу частину юридичного і політичного
статусу дворянського стану.
Наприклад, переважне право на обіймання дуже поважної посади
мирового посередника, на якого покладалося завдання введення в дію Положень
про селянську реформу, надавалося місцевим потомственим дворянам-поміщикам, які
володіли не менше 500 десятин землі. Саме ж право обрання посередників
діставали місцеві дворянські товариства і губернатори. Після впровадження
інституту мирових суддів формування його як за цензовими умовами, так і за
системою відбору кандидатів, фактично віддавалося в руки помісного дворянства.
Після скасування у 1874 р. інституту мирових посередників і передачі їхніх
обов’язків знову заснованим повітовим з селянських питань присутствіям сповна
виявилася поміщицька орієнтація цих нових установ. Введення у 1889 р. посади
дільничих земських начальників не внесло істотних змін, бо переважне право на
заміщення цієї посади надавалося місцевим потомственим дворянам. Крім того,
організація і система виборів у земські установи також забезпечували перевагу
дворянству. Земська контрреформа 1890 p. створила умови для ще більшої
переваги дворянства в земствах.
Отже, у пореформений період дворянство змогло зберегти за
собою монополію прав і колишній довгий перелік корпоративних і особистих прав
та привілеїв.
Духовенство, як і дворянство, було привілейованим станом.
Після селянської реформи 1861 р. воно зберегло свої права, стани і привілеї.
Особи духовного звання звільнялися від усіх особистих податей, від рекрутської,
потім військової повинності, не піддавалися тілесним покаранням тощо.
Представники духовенства в окремих випадках підлягали тільки суду духовному, а
в інших — судилися в загальних судових установах. У законодавчому порядку
встановлювалося, що особи духовного звання можуть придбавати та відчужувати
усіма законними способами землі і будинки в селищах та містах.
Українське православне духовенство, користуючись такими
самими правами стану і привілеями, як і російське, водночас відчувало на собі
усі негативні наслідки політики русифікації. Святійший Синод забороняв
будувати церкви в українському стилі, використовувати український стиль під
час малювання ікон, прикрашати церкви статуями тощо.
Накази 1863 р. і 1876 р. забороняли видавати в Україні книги
духовного змісту українською мовою.
Міське населення. Російське законодавство визначаючи права
стану, зарахувало усі розряди міського населення до однієї категорії міських
обивателів. Цим поняттям охоплювались, зокрема: 1) почесні громадяни, 2)
гільдійське купецтво, 3) міщани, або посадські, 4) ремісники, або цехові, 5)
робочі люди. Перепис населення міст підтверджує подібний становий склад міських
обивателів і дає можливість визначити статус кожної з цих груп.
Привілейовану верхівку міського населення становило дворянство.
Серед його представників були вище чиновництво, власники нерухомого майна,
рант’є, які жили на доходи з капіталу. Дворян можна було зустріти в середовищі
вільних професій, адміністрації різного роду установ і підприємств. Частка
дворян у містах була значно більшою, ніж загалом по країні.
Низкою переваг користувалися і почесні громадяни, які поділялися
на потомствених і особистих. Вони звільнялися від подушного окладу, до них не
застосовувалися тілесні покарання тощо.
У пореформені десятиріччя в містах зріс кількісно і збільшив
капітали купецький стан, що формувався головно з міщан і розбагатілого
селянства. Національний склад купецтва в Україні був строкатим. Чисельність
купецтва невпинно зростала. Якщо у 1861— 1862 pp. у містах України було
оголошено понад 9 тис. купецьких капіталів, то вже у 1882 р. кількість їх
зросла до 16290. Торгівлею почали займатися і дворяни^ і селяни, і ремісники. У
привілейованому становищі перебувало гільдійське купецтво, особливо купці
першої та другої гільдій.
Значну частину міського населення становили міщани. Вони
займалися торгівлею і підприємництвом, служили в державних і приватних
установах, працювали на фабриках і заводах, у магазинах, на залізниці тощо.
Працювало в містах чимало ремісників, діяли, як правило, невеличкі
майстерні з двома-п’ятьма робітниками. Ремісники об’єднувалися в цехи. В
українських містах цеховий устрій зберігався протягом усієї другої половини
XIX ст. Ремісники забезпечували перевалено потреби населення в одязі, посуді,
дрібному господарському інвентарі тощо. Так, в Одесі у 1890 р. зафіксовано 25
цехів з 79 ремісничими професіями, в яких налічувалося 3926 майстрів, 4069
підмайстрів та 2556 учнів. Значними ремісничими центрами були також Миколаїв,
Київ, Харків.
Місто було центром притягання для селянства. Воно поривалося
сюди, долаючи станові обмеження, й українські міста поповнювалися захожими
людьми не тільки з близьких, а й вельми віддалених губерній, в тому числі й з
центральної Росії.
Селяни, які оселилися в містах, здебільшого розривали зв’язки
з селянським станом і колишнім побутом. їхні діти, хоча й продовжували
вважатися селянами, виступали вже як промислові робітники, підприємці,
службовці. Вони ставали міськими жителями, які втрачали, по суті, свою колишню
станову належність.
У містах були сприятливішими умови для економічного розвитку.
Відповідно до чинних законів, міські обивателі могли мати у своєму володінні і
придбавати: 1) будинки та усяку іншу рухому й нерухому власність у містах і селищах;
2) займатися торгівлею та усякого роду промислами, засновувати фабрики й
заводи. Розвивалися і зміцнювалися капіталістичні відносини, інтенсивнішим був
процес класоутворення. Тут зіткнулися між собою два напрями, дві лінії — з
одного боку, становість, градація населення за становим принципом, а з іншого —
нові класові відносини, побудовані на засадах капіталізму, на ставленні до
власності і продажу робочої сили.
Під впливом капіталізму, що бурхливо розвивався, в місті
руйнувалися станові перегородки, на перший план дедалі чіткіше виступав поділ
не за станами, а за зайнятістю, за способом одержання доходу і заробітку.
Загальна тенденція кристалізації соціально-класової структури міст була єдиною
і виражалася в появі і зосередженні буржуазії, з одного боку, й розвиткові і
зростанні найманих робітників, пролетарів — з іншого.
Буржуазія. Однією з найважливіших змін у соціальній структурі
суспільства було формування класу буржуазії. Цей процес відбувався в межах
загальних для всієї країни закономірностей. Водночас формування буржуазії в
Україні мало особливості, які визначалися рівнем розвитку економіки,
спеціалізацією виробництва, положенням регіону в системі всеросійського
капіталізму.
Розвиток капіталізму в промисловості, поштовх якому дала
реформа 1861 p., створив підґрунтя для кількісного зростання промислової
буржуазії, нагромадження її капіталів, зміцнення економічного становища і ролі
в житті суспільства. Промислова буржуазія поповнювалася вихідцями з різних
станів — дворянства, купецтва, заможного капіталізованого селянства. Важливим
джерелом її зростання було купецтво, яке вкладало значні кошти в різні галузі
промисловості. В Україні купецький капітал проникав у таку провідну галузь, як
цукроваріння. До середини 80-х років деякі купці зосередили у своїх руках по
кілька цукрових заводів. Чимало купців орендували селянські та поміщицькі
землі, щоб почати на них видобування вугілля.
Тісні зв’язки встановлювалися між промисловим і торговельним
капіталом. Фабриканти часто самі налагоджували збут своїх товарів, а
торговельний капітал ставав підґрунтям для створення нових промислових
підприємств. Швидко збільшуючи торговельні обороти, використовуючи
капіталістичний кредит, торгова буржуазія посіла в Україні досить видне місце.
В Україні клас буржуазії формувався також з представників
технічної інтелігенції і частково капіталістів-іноземців, які переселялися в
Україну і вкладали свої капітали у важку промисловість: вугільну, металургійну,
машинобудівну.
До буржуазії фактично належала і та частина дворянства, яка
стала на шлях капіталізації своїх господарств, перетворюючись у власників
промислових підприємств. Ці підприємці з числа дворян розширювали та
удосконалювали своє виробництво, ставали членами акціонерних та майнових
товариств, передусім у спиртогорілчаній, цукровій та борошномельній галузях.
З розвитком капіталізму у сільському господарстві клас буржуазії
почав поповнюватися вихідцями з селянського середовища. Сільська буржуазія, або
заможне селянство, складалася з самостійних хазяїв, власників
торговельно-промислових закладів, поєднувала у своїй господарській діяльності
торговельне землеробство з промислами. З’явився особливий тип
селянина-підприємця. Дуже інтенсивно відбувалися подібні процеси у Степовій
Україні.
Промисловий переворот, що завершився в останні десятиріччя
XIX ст., подальший розвиток капіталізму в промисловості і торгівлі спричинили
певні структурні зміни у класі буржуазії. Зростання машинної індустрії,
небачена до того концентрація виробництва зумовлювали зосередження великих
промислових підприємств в руках окремих капіталістів. Лідером буржуазного класу
стає великий промисловий капітал, що підпорядкував собі і торговельний, і
грошовий капітали. Саме внаслідок промислового перевороту завершилося
формування промислово-торговельної буржуазії як класу.
Проте велика фабрично-заводська промисловість в Україні і
після промислового перевороту продовжувала співіснувати з масою дрібних
кустарно-ремісничих і мануфактурних закладів. Це обумовлювалося специфікою
роз
