ТЕКСТЫ КНИГ ПРИНАДЛЕЖАТ ИХ АВТОРАМ И РАЗМЕЩЕНЫ ДЛЯ ОЗНАКОМЛЕНИЯ
§ 3. Становлення права Української держави (1648—1654 pp.)
.
§ 3. Становлення права Української держави (1648—1654 pp.)
Визвольна війна 1648—1654 pp., у результаті якої було *
створено українську національну державу, визначила також процес становлення і
розвитку національного права. Зазнали істотних змін не тільки форми чинного
права, а й сам соціальний зміст права за збереження його феодаль-^
но-кріпацької сутності. Війна змінила соціальну і правову свідомість народних
мас України з найважливіших питань життя. Головним завданням права в конкретних
умовах народно-визвольної війни і створення української національної держави
стало у кінцевому підсумку закріплення інтересів нового привілейованого стану,
що формувався, — козацтва та його панівної верхівки — козацької старшини.
Джерела права. На визволеній території України, що контролювалася
гетьманською адміністрацією, більша частина джерел права, які були чинними в
Україні в період перебування у складі Речі Посполитої і закріплювали її
напівколоніальний характер, були скасовані. Це стосувалося передусім різних
постанов королівської влади і сеймів, «Статуту на Волоки» 1557 p., «Ординації
Війська запорізького реєстрового» 1638 p., бо вони закріплювали панування
польської влади і католицької церкви, польсько-литовських магнатів. Було
призупинено чинність багатьох положень Литовського Статуту 1588 р. (в редакції
1614 p.), «Саксонського зерцала» і «Порядку прав цивільних», особливо тих
норм, які регулювали прикріплення селян до землі, перехід в інші стани,
порядок придбання землі «простими людьми».
Становлення національної держави і права України дало нове
життя нормам звичаєвого права — «стародавнім правам і вольностям». Звичаєве
право регулювало широке коло як публічних, так і приватних правовідносин,
передусім організацію полково-сотенної системи, порядок воєнної організації, аж
до ведення бойових дій, судоустрій і судочинство. Збереження традиційних
юридичних норм визначало своєрідність правового укладу, його наступний
розвиток. Право молодої української держави, що формувалося, його своєрідність,
закріплювалися в нормативних актах. Так, у жалуваній грамоті царя Олексія
Михайловича від 27 березня 1654 р. було зафіксовано: «Их права и вольности
войсковіе, как издавна бывали при великих князех руских и при королях
полских… подтвердити». Серед норм звичаєвого права особливо важлива роль
належала так званому «козацькому праву», що являло собою сукупність правових
звичаїв, котрі діяли в козацькому середовищі, а в умовах визвольної війни
поширилися на всю звільнену територію України. Його норми стосувалися всіх без
винятку верств населення, проникали в усі сфери життя. «Козацьке право»
залишалося єдиним джерелом права, що регулювало суспільні відносини в
Запорізькій Січі.
Особливою категорією норм звичаєвого права було церковне
право, яке склалося в середовищі української православної церкви і регулювало
правила поведінки, що не дістали законодавчого затвердження в офіційних
збірниках. Ці норми були обов’язковими як для церковнослужителів, так і для
парафіян. Вони регулювали поведінку в церкві під час богослужіння, «звичайне
послушницт-во», деякі питання шлюбно-сімейних відносин.
У процесі формування української державності значення найважливіших
джерел права набували рішення Військової Ради як вищого представницького
органу. Саме Військовою Радою вирішувалося питання про війну і мир, про
укладання союзів з іншими державами (Переяславська Рада 1654 p.), обиралися
вищі посадові особи, включаючи гетьмана.
Найбільшого поширення в ході війни набули нормативні акти
воєнно-адміністративної влади України, передусім акти гетьмана Б.
Хмельницького. Головне місце серед них посідають універсали — офіційні акти
вищої державної влади. Крім загальнообов’язкових універсалів, були й
спеціальні. Вони стосувались окремих установ, груп людей або конкретних осіб.
Інколи універсали видавали і полковники (в разі, коли гетьман наділяв їх
такими повноваженнями).
І в умовах війни багато українських міст зберігали право самоврядування.
Тому продовжували діяти багато положень Магдебурзького права, головним
джерелом яких був збірник «Саксонське зерцало». Березневі статті 1654 р.
гарантували українським містам збереження Магдебурзького права, як і інших
давнішних їх прав і привілеїв.
В адміністративній і судовій практиці періоду, що розглядається,
широко використовувалися адміністративні і судові прецеденти.
Особлива категорія серед нових джерел права — це акти, що
регулювали міжнародне правове становище України: її договори з Кримом (1648),
Туреччиною (1648, 1654), Річчю Посполитою (Збо~ рівський 1649, Білоцерківський
1651), Молдавією (1654). Серед цих актів особливе місце посідають договірні
статті, підписані гетьманом Б. Хмельницьким, з одного боку, і Московським
царем з боярською думою — з іншого (Березневі статті 1654 p.). Вони визначали
не тільки правові форми взаємовідносин України і Московії, а й зафіксували
найважливіші правові норми внутрішнього життя України.
Право власності Одним з найбільших завоювань визвольної
війни стала ліквідація магнатського землевласництва, в результаті чого в
Україні було ліквідовано велике феодальне землевласництво (воно збереглося лише
для монастирів). Набуло розвитку «козацьке землевласництво». Його джерело —
одержання від держави, що стала власником землі, польових наділів та майна «в
ранг» — залежно від посади, яку обіймав держатель. Так почалося формування
маєтків, які давали на час несення служби на правах володіння та користування.
їх володільці постійно намагалися перевести рангові землі у свою повну
власність.
Рядове козацтво перетворилося в дрібних земельних власників
на праві умовного володіння і користування «до ласки військової» з правом
передавання землі, але не на підставі спадкового права, а на основі
«готовності до військової служби» або виконання спадкоємцями інших обов’язків.
У селянському середовищі на зміну «кріпаку-холопу» прийшов
відносно вільний селянин — «посполиті вільних військових сел».
Для більшої частини рядового козацтва і для всього селянства
основним способом придбання землі стала займанщина — захоплення вільних земель
(колишньої власності магнатів). Закріплення такої землі здійснювалося на основі
норм звичаєвого права без спеціального юридичного оформлення. І хоча повною
власністю така земля не була, в реальному житті вона розглядалась як власність
з правом вільного розпорядження — «вольно как хотеть владети, продати, дати,
даровати и как лучшим своим пожитком обернути». Так в Україні з перших років
визвольної війни закладалися соціально-економічні засади розвитку подвірного
землеволодіння.
Злочин і покарання. Народно-визвольна війна докорінно змінила
систему кримінального права, що існувала раніше. Зникла така категорія
злочинів, як замах на королівську владу і порядок управління Речі Посполитої,
проти католицької церкви, проти життя, здоров’я, майна магнатів, польської
шляхти. Водночас з’явилися нові склади злочинів: виступи проти Гетьмана
України, української адміністрації, зрада, невиконання наказів, дезертирство,
неподання допомоги під час бою тощо.
В окремі періоди війни загострення соціальних проблем, суперечностей
серед українського суспільства призводило до масових як селянських, так і
козацьких заворушень, спрямованих як проти місцевої козацької адміністрації,
так і проти самого гетьмана. Такі виступи розглядалися як тяжкі державні злочини
— повстання Худолія 1650 p., старшинська опозиція С. Герасимова, М. Гладкого,
JL Мозирі, С. Подобайла та ін. (наприкінці 1651 — на початку 1652 рр.).
Види покарання в умовах війни було ужорсточено. Поширилося
застосування смертної кари (в тому числі й кваліфікованої). Страчувалися не
тільки винні в державних злочинах, а й у менш значних. Суворо каралися ті, хто
був причетний до нападів і пограбувань майна старшин чи шляхти (здебільшого це
були селяни).
Судочинство. Центральне місце в судочинстві посідали козацькі
суди, що розглядали усі категорії справ усього населення України, незалежно від
станової належності. Процес у таких судах здійснювався на підставі норм
звичаєвого права. Зберігалися й до-судові форми («шлякувание», або «гоніння
сліду»). Допускалося оскарження рішень чи вироків у судах вищої інстанції.
Вироки, винесені за злочини, вчинені під час бойових дій, оскарженню не підлягали
і виконувалися негайно (смертна кара). Якщо розгляд справи не був пов’язаний з
військовою або державною таємницею, то такі засідання, як правило, проводилися
відкрито, в присутності усіх бажаючих, «громади». В умовах війни значного
поширення набула позасудова розправа. Отже, в ході народно-визвольної війни з
розбудовою нової української національної держави почала створюватися нова
українська національно-правова система, якій судилося проіснувати близько двох
століть.
.
