2. Необхідна оборона :: vuzlib.su

2. Необхідна оборона :: vuzlib.su

57
0

ТЕКСТЫ КНИГ ПРИНАДЛЕЖАТ ИХ АВТОРАМ И РАЗМЕЩЕНЫ ДЛЯ ОЗНАКОМЛЕНИЯ


2. Необхідна оборона

.

2. Необхідна оборона

1. Відповідно до ч. 1 ст. 36 КК
необхідною обороною визнаються дії, вчинені з метою захисту охоронюваних
законом прав та інтересів особи, яка захищається, або іншої особи, а також
суспільних інтересів та інтересів держави від суспільне небезпечного посягання
шляхом заподіяння тому, хто посягає, шкоди, необхідної і достатньої в даній
обстановці для негайного відвернення чи припинення посягання, якщо при цьому не
було допущено перевищення меж необхідної оборони. Звідси випливає, що необхідна
оборона — це правомірний захист правоохоронюваних інтересів особи, суспільства
або держави від суспільна небезпечного посягання, викликаний необхідністю його
негайного відвернення чи припинення шляхом заподіяння таму, хто посягає, шкоди,
що відповідає небезпечності посягання і обстановці захисту.

2. Право на необхідну оборону є
природним і невідчужуваним, абсолютним правом людини. Це означає, що всі інші
особи не можуть перешкоджати громадянинові в законному здійсненні права на
необхідну оборону. Право на необхідну оборону, далі, є самостійним, а не
додатковим (субсидіарним) щодо діяльності органів держави і службових осіб,
спеціально уповноважених охороняти правопорядок. Іншими словами, кожний
громадянин має право на необхідну оборону незалежно від можливості звернутися
за допомогою до органів влади або службових осіб для відвернення чи припинення
посягання. Наявність права на необхідну оборону не пов’язана також з наявною
для особи можливістю звернутися за допомогою до інших громадян. У частині 2 ст.
36 КК зазначено, що кожна особа має право на необхідну оборону незалежно від
можливості уникнути суспільне небезпечного посягання або звернутися за
допомогою до інших осіб чи органів влади.

Закріплене в ст. 36 КК право кожної
особи на необхідну оборону є важливою гарантією реалізації конституційного
положення про те, що кожен має право захищати своє життя і здоров’я, життя і
здоров’я інших людей від протиправних посягань (ч. З ст. 27 Конституції
України).

Оскільки здійснення необхідної
оборони є суб’єктивним правом, а не обов’язком громадянина, то відмова
останнього від використання свого права не тягне за собою будь-якої
відповідальності. Крім того, громадянин не зобов’язаний повідомляти державним
або іншим органам чи службовим особам про вчинений ним акт необхідної оборони,
хоча він і має право зробити таке повідомлення в інтересах правильного
вирішення кримінальної справи, що порушується у зв’язку з суспільне небезпечним
посяганням.

3. Право на необхідну оборону
можливе лише за наявності відповідної підстави. Згідно з ч. 1 ст. 36 КК нею є
вчинення суспільне небезпечного посягання, що викликає у того, хто захищається,
необхідність у негайному його відверненні чи припиненні шляхом заподіяння тому,
хто посягає, шкоди. Інакше кажучи, підстава необхідної оборони складається з
двох елементів, а саме: 1) суспільно небезпечного посягання і 2) необхідності е
його негайному відверненні чи припиненні,

4. Перший елемент означає, що
посягання повинно бути суспільно небезпечним. Діяння, що не є суспільно
небезпечним, ні за яких умов не може породжувати права на необхідну оборону
(наприклад, вона неможлива проти правомірних вчинків, що здійснюються в стані
необхідної оборони, крайньої необхідності, при затриманні злочинця, виконанні
військового або службового обов’язку, а також за інших обставин, що виключають
злочинність діяння).

Під суспільно небезпечним посяганням
слід розуміти посягання з боку людини, на що прямо вказує ч. 1 ст. 36 КК.
Посягнути означає спробу заподіяти шкоду. Така спроба є суспільно небезпечною,
якщо її об’єктом виступають охоронювані законом права та інтереси особи, яка
захищається, або іншої особи, суспільні інтереси або інтереси держави. До таких
інтересів належать: життя, здоров’я, особиста і статева свобода, честь і
гідність особи, власність, недоторканність житла, а також інші права і законні
інтереси особи, яка захищається, або іншої особи; громадська безпека і
громадський порядок, спокій громадян і недоторканність майна тощо; зовнішня
безпека й обороноздатність країни, збереження державної і військової таємниці,
недоторканність державних кордонів тощо. Таким чином, коло правоохоронюваних
інтересів, що можуть бути об’єктом посягання, с практично необмеженим.

При цьому суспільно небезпечним
визнається не тільки злочинне посягання (хоча саме злочин і є типовим проявом
суспільно небезпечного посягання), а й будь-яке інше суспільно небезпечне
посягання, що не є злочином (наприклад, посягання особи, яка не досягла віку, з
якого можливе настання кримінальної відповідальності, неосудної або особи, яка
діє невинно, тощо).

Іноді вважають, що суспільно
небезпечне посягання може виражатися тільки в нападі. Проте ст. 36 КК такого
обмеження не містить. Тому посягання може полягати й у діях; що не мають
характеру нападу (наприклад, замах на крадіжку). Посягання може бути здійснене
особою як із застосуванням фізичної сили (наприклад, спроба задушити жертву),
так і з використанням зброї, інших знарядь, предметів, механізмів, тварин тощо.
Отже, під суспільно небезпечним посяганням, передбаченим ч. 1 ст. 36, слід
розуміти будь-які дії людини, безпосередньо спрямовані на заподіяння шкоди
правоохоронюваним інтересам особи, яка захищається, або іншої особи, суспільним
інтересам або інтересам держави.

Істотною характеристикою суспільно
небезпечного посягання є його наявність, тобто тривалість у часі, протягом
якого тільки і можлива необхідна оборона. Суспільно небезпечне посягання має
початковий і кінцевий моменти. Роз’яснюючи це положення, Пленум Верховного Суду
України ще в постанові від 28 червня 1991 року № 4 «Про практику застосування
судами законодавства, що забезпечує право на необхідну оборону від суспільно
небезпечних посягань» зазначив, що стан необхідної оборони виникає не тільки в
момент суспільна небезпечного посягання, але й за наявності реальної загрози
заподіяння шкоди. У свою чергу, кінцевий момент посягання визначається різними
чинниками: досягненням мети тим, хто посягає, припиненням дій тим, хто посягає,
за власною волею або поза волею (наприклад, втеча, відмова від продовження
посягання, неможливість доведення його до кінця тощо). При цьому перехід
використаних при нападі знарядь або інших предметів від того, хто нападає, до
того, хто захищається, не завжди свідчить про закінчення посягання.

5. Другий елемент, що характеризує
підставу необхідної оборони, — це наявність у того, хто захищається, потреби в
негайному відверненні чи притіненні наявного суспільна небезпечного посягання.
Така потреба виникає тоді, коли зволікання з боку того, хто захищається, в
заподіянні шкоди тому, хто посягає, загрожує негайною і явною шкодою
правоохоронюваним інтересам. Таким чином, надаючи громадянам право на необхідну
оборону, закон має на увазі лише такі випадки захисту, за яких громадянин
змушений невідкладно заподіяти шкоду тому, хто посягає, з тим, щоб відвернути
чи припинити посягання та ефективно здійснити захист. Якщо ж така невідкладна
потреба ще не виникла або, навпаки, вже минула, то й стан необхідної оборони
або ще не виник, або, виникнувши, вже закінчився. І перший, і другий випадки
свідчать про відсутність стану необхідної оборони.

Таким чином, слід мати на увазі, що
заподіяння шкоди тому, хто посягає, за відсутності зазначених двох елементів
або хоча б за наявності лише одного з них свідчить про неправомірність дій
громадянина, тому що він не знаходиться в стані необхідної оборони.
Відповідальність за заподіяння такої шкоди повинна наступати на загальних
підставах. І, навпаки, наявність законної підстави означає виникнення в
громадянина права на необхідну оборону, яка характеризується низкою ознак.

6. Ознаки необхідної оборони,
визначені в ст. 36 КК, характеризують: 1) мету оборони; 2) спрямованість
(об’єкт) заподіяння шкоди; 3) характер дій того, хто захищається; 4)
своєчасність і 5) спів-розмірність оборони.

7. Мета необхідної оборони.
Відповідно до ч. 1 ст. 36 КК метою необхідної оборони є захист охоронюваних
законом прав та інтересів особи, яка захищається, або іншої особи, а також
суспільних інтересів та інтересів держави від суспільне небезпечного посягання.

Для визнання оборони правомірною
достатньо, щоб особа, яка захищається, переслідувала зазначену вище мету, і
зовсім не обов’язково, щоб її було фактично досягнуто (наприклад, особа, яка
захищається, заподіяла тому, хто посягає, шкоду, проте не змогла припинити
посягання, що почалося). Якщо той, хто захищається, керувався іншою метою
(наприклад, метою розправи над тим, хто посягає), то його дії набувають протиправного
характеру, у зв’язку з чим відповідальність за заподіяну шкоду повинна
наставати на загальних підставах.

8. Спрямованість (об’єкт) заподіяння
шкоди. Шкода при необхідній обороні повинна заподіюватися лише тому, хто
посягає, його правам та інтересам. Коли осіб, які посягають, декілька, то
особа, яка захищається, може заподіяти шкоду як одному з тих, хто посягає, так
і кожному з них. Заподіяння шкоди правам і інтересам інших осіб не підпадає під
ознаки необхідної оборони і розглядається, наприклад, за правилами крайньої
необхідності або тягне за собою відповідальність на загальних підставах.

9. Характер дій особи, яка
захищається. Поведінка того, хто захищається, при необхідній обороні може бути
тільки активною, тобто може виражатися лише в діях, на що прямо вказується в
ч.1 ст. 36 КК. Такими діями можуть бути як фізичні зусилля особи, яка
захищається (наприклад, нанесення ударів кулаком), так і використання різних
знарядь, предметів, механізмів, пристроїв тощо, причому не тільки тих, що
підібрані, виявлені або захоплені на місці захисту, але й тих, що були при
особі, яка захищається, або навіть спеціально приготовлених нею для захисту
(наприклад, використання складаного ножа або вогнепальної зброї, заздалегідь
узятих для оборони, тощо).

Зазначені дії повинні підпадати під
ознаки якогось діяння, передбаченого КК, тобто збігатися за зовнішніми,
фактичними ознаками з об’єктивною стороною якогось злочину. Йдеться про дії, що
підпадають під ознаки вбивства, нанесення тілесних ушкоджень різної тяжкості,
удару і побоїв тощо.

10. Своєчасність оборони. Дії особи,
яка захищається, визнаються правомірними лише у разі, якщо вони були вчинені
протягом усього часу здійснення посягання. Інакше кажучи, захист визнається
виправданим лише протягом часу існування стану необхідної оборони, що
визначається тривалістю суспільне небезпечного посягання, що потребує свого
негайного відвернення чи припинення. Тому заподіяння шкоди до виникнення такого
стану визнається так званою «передчасною» обороною, відповідальність за яку настає
на загальних підставах.

У той же час особа, яка захищається,
перебуваючи під впливом посягання, нерідко продовжує оборону й тоді, коли
посягання вже закінчене або припинене. У цьому разі має місце так звана
«запізніла» оборона. Оцінка шкоди, заподіяної тому, хто посягає, в стані
«запізнілої» оборони, залежить від того, усвідомлювала чи не усвідомлювала
особа, яка захищається, що в застосуванні засобів захисту відпала необхідність.
У вже згадуваній постанові Пленум Верховного Суду України рекомендує при вирішенні
цього питання, з огляду на обставини справи, виходити з того, що для особи, яка
захищається, повинно бути очевидним, що в застосуванні засобів захисту відпала
необхідність. Якщо такс переконання було відсутнє, то слід вважати, що вона
перебувала в стані необхідної оборони. Таким чином, якщо особа, що захищалася,
добросовісно помилялася щодо кінцевого моменту посягання, вона визнається
такою, що діяла у стані необхідної оборони, і тому заподіяння в такій ситуації
тому, хто посягає, шкоди повинно визнаватися своєчасним.

У той же час, якщо шкода заподіяна
вже після того, як посягання було відвернено або закінчено, і для особи, яка
захищалася, було очевидно, що в застосуванні засобів захисту явно відпала
необхідність, відповідальність настає на загальних підставах.

11. Співрозмірність оборони. Ця
ознака характеризує межі необхідної оборони, які хоча прямо і не названі в
законі, проте висновок про них можна зробити, аналізуючи ч. 1 і ч. З ст. 36.
Так, відповідно до ч. 1 ст. 36 КК заподіяна тому, хто посягає, шкода повинна
бути необхідною і достатньою в даній обстановці для негайного відвернення чи
припинення посягання, а з ч. З випливає, що заподіяна тому, хто посягає, тяжка
шкода (смерть або тяжкі тілесні ушкодження) повинна відповідати двом
взаємопов’язаним обставинам: 1) небезпечності посягання і 2) обстановці
захисту. Таким чином, заподіяння тому, хто посягає, смерті або нанесення йому
тяжкого тілесного ушкодження визнається співрозмірним, якщо ця тяжка шкода
відповідала небезпечності посягання і обстановці захисту.

Небезпека посягання визначається: а)
цінністю блага, що охороняється законом, на яке спрямоване посягання (життя,
здоров’я, власність, тілесна недоторканність, суспільний порядок тощо) і б)
реальною загрозою заподіяння шкоди цьому благу з боку того, хто посягає.
Безумовно більш значну суспільну небезпечність являють собою посягання на
життя, здоров’я, свободу, честь і гідність людини, недоторканність її власності
і житла. Порівняно менш небезпечними є посягання на громадянський порядок,
недоторканність державних кордонів тощо.

Вирішальним є саме ступінь
небезпечності посягання, що й визначає межі допустимої шкоди при необхідній
обороні. Тут існує пряма залежність: чим небезпечніше посягання, тим більші
межі допустимої шкоди. Очевидно, що заподіяння тяжкої шкоди тому, хто посягає,
співрозмірне лише з посяганнями, що становлять велику суспільну небезпечність
(наприклад, при захисті життя, здоров’я, власності тощо).

Заподіяна тому, хто посягає, шкода
повинна, проте, бути співрозмірною не тільки з небезпечністю посягання, але й з
обстановкою захисту.

Обстановка захисту визначається
реальними можливостями і засобами того, хто захищається, для відвернення чи
припинення посягання. Характер такої обстановки залежить від реального
співвідношення сил, можливостей і засобів особи, яка захищається, і особи, яка
посягає. Пленум Верховного Суду України рекомендує в цих випадках враховувати
не тільки відповідність або невідповідність засобів захисту і нападу, а й
характер небезпечності, що загрожує особі, яка захищається, а також обставини,
що вплинули на реальне співвідношення сил нападаючого і того, хто захищається,
а саме: місце і час, несподіваність нападу, непідготовленість для його
відбиття, кількість нападаючих і тих, хто захищається, їх фізичні дані (вік, стать,
інвалідність, стан здоров’я), інші обставини справи. Саме ці обставини можуть
свідчити про обстановку захисту, яка в одних випадках складається явно на
користь того, хто захищається (таку обстановку можна назвати відносно
сприятливою для особи, яка захищається), а частіше, навпаки, — на користь того,
хто посягає (це так звана несприятлива для особи, яка захищається, обстановка
захисту). Таким чином, відносно сприятливою слід визнавати таку обстановку
захисту, при якій особа, яка захищається, має і усвідомлює свою явну перевагу
над особою, яка посягає. У цьому випадку особа, яка захищається, усвідомлює, що
для забезпечення ефективного захисту у неї немає явної необхідності заподіювати
тому, хто посягає, тяжку шкоду (смерть або тяжкі тілесні ушкодження), а
необхідно і достатньо завдати, наприклад, удару, побоїв, заподіяти легкі або
середньої тяжкості тілесні ушкодження. На це звертає увагу у своїй постанові
Пленум Верховного Суду України, пропонуючи з’ясовувати у справі, чи мав той,
хто захищався, реальну можливість ефективно відвернути суспільне небезпечне
посягання іншими засобами, заподіюючи тому, хто посягає, меншу шкоду, і чому не
скористався цією можливістю.

Несприятливою для особи, яка
захищається, слід вважати таку обстановку захисту, при якій реальні можливості
по відверненню суспільне небезпечного посягання були відносно рівними, а, тим
більше, поступалися можливостям того, хто посягає. У такій обстановці особа,
яка захищається, щоб успішно відвернути посягання, змушена заподіювати
нападаючому тяжку шкоду. Така шкода є виправданою, тому що тільки вона виступає
як необхідна і достатня для успішного відвернення посягання.

Таким чином, для співрозмірності
оборони необхідно, щоб мала місце відносна відповідність (не рівність і не
пропорційність) між заподіяною тому, хто посягає, тяжкою шкодою (смертю або
тяжкими тілесними ушкодженнями) і небезпечністю посягання, а також
несприятливою для того, хто захищається, обстановкою захисту. При цьому слід
обов’язково враховувати суб’єктивний стан особи, яка захищається, в момент
захисту. Очевидно, що остання не завжди може точно співвіднести свої дії з
небезпекою посягання, що загрожує, внаслідок хвилювання, збудження, страху,
переляку тощо. У цьому випадку при оцінці правомірності заподіяної тому, хто
посягає, шкоди слід виходити із суб’єктивного сприйняття посягання особою, яка
захищається, його небезпечності і обстановки захисту. Частина 4 ст. 36 КК прямо
вказує, що особа не підлягає кримінальній відповідальності, якщо через сильне
душевне хвилювання, викликане суспільне небезпечним посяганням, вона не могла
оцінити відповідність заподіяної нею шкоди небезпечності посягання чи
обстановці захисту.

12. Перевищення меж необхідної
оборони (ексцес оборони) свідчить про те, що особа, яка захищається,
перебуваючи в стані необхідної оборони, порушила вимогу про співрозмірність
оборони.

Відповідно до ч. З ст. 36 КК
перевищенням меж необхідної оборони визнається умисне заподіяння тому, хто
посягає, тяжкої шкоди, яка явно не відповідає небезпечності посягання або
обстановці захисту. Перевищення меж необхідної оборони тягне кримінальну
відповідальність лише у випадках, спеціально передбачених у статтях 118 і 124
КК.

За законом ексцес оборони можливий
там, де заподіяна тому, хто посягає, тяжка шкода (смерть або тяжкі тілесні
ушкодження) явно не відповідала або небезпеці посягання, або обстановці
захисту. Явність такої невідповідності означає, що заподіяння тому, хто
посягає, тяжкої шкоди повинно знаходитися в очевидній, різкій невідповідності
або з небезпекою вчиненого посягання, або із обстановкою захисту, що склалася
для того, хто захищається. У той же час і особа, яка захищається, повинна
усвідомлювати явну невідповідність тяжкої шкоди, що заподіюється нею тому, хто
посягає. Вирішальним тут виступає суб’єктивне ставлення особи, яка захищається,
до заподіяної шкоди. Звідси також випливає, що перевищення меж необхідної
оборони може мати місце лише за наявності умислу. Тому не є ексцесом оборони
заподіяння тяжкої шкоди з необережності.

Таким чином, перевищення меж
необхідної оборони — це умисне заподіяння тому, хто посягає, тяжкої шкоди
(смерті або тяжких тілесних ушкоджень), явно неспіврозмірної з небезпечністю
посягання або явно невідповідної обстановці захисту. Виходячи з цього, можна
вирізнити два види ексцесу оборони. Перший вид такого ексцесу (перевищення меж:
допустимої шкоди} має місце там, де при захисті від посягання відносно
невеликої суспільної небезпечності (наприклад, при припиненні порушень громадського
порядку, непокорі або опорі представнику влади й інших подібних посяганнях)
особа, яка захищалася, умисно заподіює тому, хто посягає, смерть або завдає
йому тяжких тілесних ушкоджень. У цьому випадку заподіяна тому, хто посягає,
тяжка шкода явно не відповідає небезпечності посягання. Другий вид ексцесу
(перевищення меж: достатньої шкоди) визначається тим, що особа, яка
захищається, усвідомлюючи свою очевидну перевагу над особою, яка посягає,
умисно, без необхідності позбавляє ЇЇ життя або завдає тяжких тілесних
ушкоджень, тобто заподіює тяжку шкоду, явно більшу, ніж вона достатня у
сприятливій обстановці захисту, що склалася для того, хто захищається.
Верховний Суд України вважає за необхідне з’ясовувати, чи мав той, хто
захищався, реальну можливість ефективно відвернути посягання іншими засобами,
із заподіянням меншої шкоди.

Ексцес оборони підлягає кваліфікації
або за ст. 118 КК (умисне вбивство при перевищенні меж необхідної оборони) або
за ст. 124 КК (умисне заподіяння тяжких тілесних ушкоджень у разі перевищення
меж необхідної оборони).

13. Спеціальні види необхідної
оборони. Відповідно до ч. 5 ст. 36 КК не є перевищенням меж необхідної оборони
і не має наслідком кримінальну відповідальність застосування зброї або
будь-яких інших засобів чи предметів для захисту від нападу озброєної особи або
нападу групи осіб, а також для відвернення протиправного насильницького
вторгнення в житло чи інше приміщення, незалежно від тяжкості шкоди, яку
заподіяно тому, хто посягає.

Таким чином, закон передбачає три винятки
із загального правила про те, що при необхідній обороні особа, яка захищається,
повинна додержуватися визначеної межі, завдаючи шкоду тому, хто посягає.

Підставою такої оборони є наявність
будь-якого з таких посягань: 1) напад озброєної особи; 2) напад групи осіб; 3)
протиправне насильницьке вторгнення в житло чи інше приміщення. Шкода,
заподіяна особі, яка посягає, у таких випадках не обмежена ніякими межами.
Відповідно до ч. 5 ст. 36 КК не є ексцесом оборони і не має наслідком
кримінальну відповідальність заподіяння тому, хто посягає, будь-якої шкоди у
зазначених ситуаціях, аж до позбавлення його життя.

14. Уявна оборона. Іноді особа, яка
захищається, перебуває в такій ситуації, коли які-небудь вчинки інших людей
через обстановку, що склалася, вона помилково сприймає за суспільне небезпечне
посягання у зв’язку з чим заподіює тому, хто посягає, шкоду (наприклад,
мешканцю, який заблукав і помилково намагався зайти в чужу квартиру, або
приятелю, який, вирішивши пожартувати, намагався в масці зв’язати свого
товариша, тощо). Подібні ситуації за звичай називають уявною обороною, що
пов’язана з фактичною помилкою того, хто «захищається». Відповідно до ч. 1 ст.
37 КК уявною обороною визнаються дії, пов’язані із заподіянням шкоди за таких
обставин, коли реального суспільне небезпечного посягання не було, і особа,
неправильно оцінюючи дії потерпілого, лише помилково припускала наявність
такого посягання.

Вирішення питання про
відповідальність при уявній обороні залежить від того, могла або не могла особа
усвідомлювати хибність свого припущення про наявність суспільне небезпечного
посягання, інакше кажучи, — від виду допущеної помилки: чи була вона
вибачальною або невибачальною. Вибачальною відповідно до ч. 2 ст. 37 КК
визнається помилка, при якій обстановка, що склалася, давала особі достатні
підстави вважати, що мало місце реальне посягання, і вона не усвідомлювала і не
могла усвідомлювати помилковості свого припущення. Саме через таку
добросовісну, вибачальну помилковість особа впевнена, що вона діє правильно, відповідно
до вимог закону. При такій помилці рішення про відповідальність за заподіяну
шкоду залежить від того, чи була б визнана правомірною заподіяна шкода в умовах
відповідного реального посягання, тобто за відсутності помилки. Для цього
особа, яка приймає рішення по справі (слідчий, суд), повинна абстрагуватися від
того, що в даному випадку була помилка, і припустити, що мало місце реальне
суспільне небезпечне посягання, й за цією підставою вирішити, чи були
перевищені межі необхідної оборони. При негативній відповіді відповідальність
особи за заподіяну шкоду виключається (ч. 2 ст. 37 КК). Якщо ж особа не
усвідомлювала і не могла усвідомлювати помилковості свого припущення, але при
цьому перевищила межі захисту, що дозволяються в умовах відповідного реального
посягання, вона підлягає відповідальності як за перевищення меж необхідної
оборони (ч. З ст. 37 КК).

Невибачальною відповідно до ч. 4 ст.
37 КК визнається така помилка, при якій в обстановці, що склалася, особа не
усвідомлювала, але могла усвідомлювати відсутність реального суспільне
небезпечного посягання, коли б проявила більшу пильність, обачність,
дбайливість. Сутність невибачальної помилки полягає у тому, що об’єктивні і
суб’єктивні обставини в даний момент не давали особі достатніх підстав для того,
щоб «помилятися» щодо наявності суспільне небезпечного посягання. Але,
незважаючи на це, особа все ж таки припустилася такої помилки і заподіяла тому,
хто посягає, шкоду. Очевидно, що в такому разі у неї відсутня вина у формі
умислу і тому вона може підлягати відповідальності лише за необережне
заподіяння шкоди, а саме: за заподіяння смерті, тяжких або середньої тяжкості
тілесних ушкоджень, оскільки менш тяжка шкода, заподіяна з необережності, не є
караною.

.

    Назад

    НЕТ КОММЕНТАРИЕВ

    ОСТАВЬТЕ ОТВЕТ