ТЕКСТЫ КНИГ ПРИНАДЛЕЖАТ ИХ АВТОРАМ И РАЗМЕЩЕНЫ ДЛЯ ОЗНАКОМЛЕНИЯ
8.1. Діяльність по доказуванню
.
8.1. Діяльність по доказуванню
Правовий обов’язок публічних органів
приймати правозастосовчі акти, засновані на глибокому і всебічному вивченні
усіх фактичних обставин справи — прояв однієї з найважливіших закономірностей
функціонування державного апарату та органу місцевого самоврядування.
У залежності від конкретних цілей
пізнання, особливостей використовуваних при цьому окремих прийомів, у науці
розрізняють три його різновиди: повсякденне (життєве), спеціальне та наукове.
Спеціальне спрямоване на з’ясування фактичних обставин для рішення певних
практичних задач і відбувається у визначених, заздалегідь установлених формах,
з використанням при цьому вже обумовлених прийомів. Цей вид пізнання може
здійснюватися тільки уповноваженими особами. Інакше кажучи, спеціальне пізнання
протікає в рамках визначених правил.
Закони, які діють у сфері
спеціального пізнання, для суб’єктів пізнання обов’язкові і регламентують
багато сторін їхньої пізнавальної діяльності. Зокрема, таку роль виконують
правові норми, що визначають діяльність правозастосовуючої особи, що досліджує
фактичні обставини справи, оскільки таке дослідження є різновидом спеціального
пізнання. Дослідження тих чи інших фактичних обставин конкретної ситуації, що
вимагає свого правового вирішення, не ставить своєю метою з’ясування
яких-небудь нових закономірностей, а націлене на вивчення фактів, обставин у
зв’язку з застосуванням юридичних норм.
Специфіка доказування зумовлена
обмеженістю термінів дослідження, використанням лише тих засобів дослідження,
що передбачені законом чи засновані на законі, необхідністю ухвалення рішення,
проведенням дослідження тільки спеціально уповноваженими на те законом особами.
Ні наукове, ні повсякденне пізнання
не знає подібних обмежень. Останні дві умови немислимі ні в науково-дослідній
діяльності, ні в повсякденному житті. Але вони не в достатній мірі розмежовують
судове пізнання і пізнавальну діяльність інших органів держави, місцевого
самоврядування, непублічних суб’єктів у процесі правозастосування ‘.
Доказування — це діяльність
лідируючих суб’єктів, проводу та інших суб’єктів адміністративно-процесуальних
відносин по збиранню, дослідженню, перевірці, переробці та оцінці фактичних
даних (доказів), використанню їх в установленні об’єктивної істини по справі,
обґрунтуванні висновків і рішень, що приймаються.
Процесуальному доказуванню
притаманні 4 елемента: предмет доказування; суб’єкт доказування; засіб
доказування та діяльність по збиранню, дослідженню, перевірці, переробці,
оцінці та використанню доказів.
В якості згаданих чотирьох елементів
виступають: 1) пізнавальна (інформаціно евристична) діяльність; комунікативна
(фіксація і забезпечення передачі фактичних даних у часі і просторі);
засвідчувальна (підтвердження достовірності фактичних даних); обґрунтовуючи
діяльність (використання доказів для встановлення істини.) В ході пізнавальної
діяльності виявляються джерела доказової інформації. На комунікативну
діяльність покладається завдання фіксації одержаної інформації, її процесуальне
оформлення та пристосування до використання на стадії вирішення. Засвідчувальна
діяльність спрямована на встановлення достовірності зібраних доказів. Фіксацію
джерела інформації, здійснення перенесення виявлених даних на новий
матеріальний носій, перетворення їх в словесно-знакову форму, вживання заходів
до індивідуалізації предметів, що вилучаються і фіксацію їх індивідуальних
ознак процесуальних документах. А доказувальна обґрунтовуючи діяльність — це
діяльність по переконанню учасників процесу в істинності зроблених висновків.
Ця діяльність знаходить свій прояв у описово-мотивувальній частині проміжкових
і завершального процесуальних актів.
Під дослідженням доказів розуміють
з’ясування смислу та інформаційного їх значення. Під перевіркою доказів —
визначення їх належності до справи, допустимості та достовірності. Оцінка
доказів означає діяльність, що приводить до переконання про допустимість,
належність, достовірність доказів і достатність їх сукупності для встановлення
обставин, що мають значення для справи. В ході оцінки доказів керуються такими
правилами: 1) свобода оцінки (відсутність доказів із наперед встановленою
силою); 2) оцінка проводиться лідируючими суб’єктами (проводом) на основі
внутрішнього переконання; 3) досліджуються всі докази у взаємозв’язку і
внаслідок цього викладають мотиви відхилення одних доказів і взяття за основу
інших; 4) лідируючі органи (провід) керуються законом і правосвідомістю.
Крім цього, процесуальні норми
можуть висувати додаткові обмеження щодо порядку оцінки доказів. Так, Міністерством
економіки з питань європейської інтеграції України при антидемпінгових
розслідуваннях особлива увага повинна приділятись інформації, фактам або
висновкам, які відрізняється від інформації, фактів і висновків, на підставі
яких було прийнято рішення про застосування заходів процесуального
забезпечення’.
Лідируючі суб’єкти деколи мають
право приймати проміжкові та завершальні процесуальні акти, ґрунтуючись на
доказах, які не були оцінені за участю зацікавлених осіб. До прикладу, надання
інформації зацікавленим особам не перешкоджає прийняттю в подальшому іншого
рішення Міністерством економіки України або Міжвідомчою комісією з міжнародної
торгівлі. Якщо таке рішення ґрунтується на фактах, висновках інших, ніж ті, що
були подані у попередній інформації, то інформація щодо нових фактів і
висновків подається у стислі строки зацікавленим особам.
Поряд із зазначеними операціями до
змісту адміністративного доказування відносять ще один — переробку фактичних
даних. Справа в тому, що на судове доказування значний вплив вчиняє принцип
безпосередності. Він ставить перед судом обов’язок ґрунтувати рішення на таких
даних, що підлягають установленню, які отримані з першоджерела, а не з
вторинних даних. Склад суду особисто перевіряє всі докази, що відносяться до справи,
і ґрунтує на них своє рішення.
Адміністративне законодавство не
містить подібних обмежень. Навіть у рішенні питання про застосування санкції
законодавець не вимагає обов’язкового виклику свідків, потерпілих, допускає
винесення постанови під час відсутності правопорушника на підставі матеріалів,
зібраних іншими суб’єктами доказування. Такою підставою для розгляду справ про
адміністративні правопорушення є протокол (акт), у якому в короткій формі
викладається суть порушення і вказуються свідки, що підтверджують вчинене
діяння.
Отже, до органу, який вирішує
питання про застосування санкції, інформація про обставини порушень доходить у
переробленому, концентрованому виді. Зміст адміністративного доказування варто
розглядати ширше, ніж зміст доказування судового, котре включає збір,
дослідження й оцінку доказів, тому що перше включає ще один елемент — переробку
інформації, її концентрацію.
Отже, адміністративне доказування
являє собою діяльність по збору, дослідженню, переробці й оцінці інформації, що
міститься в доказах.
Внесення у зміст адміністративного
доказування такої дії, як переробка інформації, дозволяє не тільки з’ясувати
специфіку даного виду пізнавальної діяльності управлінських органів, але
подумати і над вирішенням питання про можливості використання обчислювальної
техніки в правовій роботі.
На думку Додіна Є.В., специфіка
доказування ланок адміністративного устрою виявляється ось у чому: у колі
обставин і фактів, що підлягають доведенню (предметі доказування), у прийомах і
методах (засобах доказування), у колі суб’єктів доказування, у змісті доказової
діяльності.
.
